Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Вона змушувала Віталія тепло одягатися, і вони кожного дня йшли на коротку прогулянку з Абіґаль чи Ґретель. Вона ніколи не гуляла одна з братом, навіть коли Петро був на роботі, так вона боялася його гніву. У погожі дні вони доходили до залізничної колії й там, дивлячись на довгу залізну стрічку, Олена мріяла про день, коли полишить це нещасливе місце.

Увечері, коли поверталися чоловіки, усі дорослі Тефаняки, Менделі й Новаки їли за одним столом, тоді як діти сідали за інший — біля стіни. Олена годувала Віталія, щоб упевнитися, що він добре поїв, а потім ішла за великий стіл. Вона приходила останньою, тож могла вже не сідати біля Петра. Після вечері, помивши посуд і вклавши найменших дітей, жінки витягували мотки шерсті, які привезли із собою або отримали від рідні з Монреаля, й починали в’язати. Вони по черзі показували Олені різні в’язальні мудрощі. Іноді підводячи очі від своєї роботи, майбутня мама натикалася на погляд Петра, який палив у глибині кімнати з іншими чоловіками. Вона думала про те, як їй пощастило, що вона не наодинці з ним. Він зрідка звертався до неї, але ніхто на це не зважував. Петро був мовчазним навіть зі своїми батьками.

Після свят, нещасна, що відірвана від батька своєї дитини та втому, спричинену вагітністю, Олена перестала давати уроки. Задовольнялася тим, що допомагала Толі й Віталію вчити жестову мову — для них то було як гра, яка займала їхній час. Коли її молодшому братові ставало зле, і він не міг іти до нової школи, вона, як могла, навчала його сама. Вона вчила його французької й математики, а ще історії та географії.

У дерев’яній халупі, у якій жило вісімнадцять людей, було важко знайти спокій і відпочинок, дорослі швендяли туди-сюди, діти сперечалися й кричали, а через сильний мороз вони іноді навіть не показували носа на вулицю — усе це робило існування кожного нестерпним.

Здоров’я Віталія то покращувалося, то погіршувалося, через вагітність Олена також змушена була в дечому обмежувати себе. Від деяких продуктів їй ставало млосно, було все важче ходити по снігу, тож вона змушена була лишатися в хаті, тому що чоловіки не розчистили двір і стежки. Зі своєї одежі вона вже нічого не могла вдягти. На щастя, Абіґаль попитала серед жінок у селі й знайшла дещо, що їй підійшло. Ліна їй допомагала.

Поліна ж усе більше замикалася. Вона годинами сиділа біля вікна і мовчала. Ліна намагалася її розважити, та донька її сухо обривала й радила зайнятися власними справами. Бідна мати відчувала, як її дитина страждала від власної зовнішності, але була безсила щось змінити.

Того року в Ліллієнвіллі народилося багато діток. Кюре Дюдемен мусів приїхати на дрезині 7 березня, щоб за один день охрестити шістьох новонароджених слов’янської національності. Олена шкодувала, що хрестив їх не Жозеф. Тієї весни чекали ще на багатьох немовлят. Її ж малюк мав народитися в перші дні червня. А ще вона мусить знайти спосіб повідомити Александра. На щастя, зима закінчувалася. З хорошою погодою в Амос повернеться Розен. Олена сподівалася на її допомогу, щоб повідомити Александра.

* * *

У травні заходи безпеки в таборі значно послабили. Канадський уряд вніс зміни до своєї політики ув’язнення «підлеглих ворожих країн». Від початку війни більш як чотириста тисяч канадських солдатів пішли битися по інший бік Атлантики. Залізницям, шахтам і ливарним заводам бракувало робочих рук. Це підштовхнуло компанії до тиску на Оттаву: вони вимагали знайти вирішення. Прем’єр-міністр Роберт Лерд Борден частково усунув проблему, змусивши працювати військовополонених. В обмін на обіцянку бути лояльним до канадського уряду й зобов’язання регулярно звітувати перед поліцейськими органами в’язні отримували дозвіл працювати на різних роботодавців. Пропозиції працевлаштування вивісили в таборі Спіріт Лейк, і багатьом в’язням нова урядова політика припала до душі. Багато хто чекав на відповідь, щоб нарешті виїхати з табору. Нагляд став менш жорстким, хоча його й не зняли повністю, бо допоки люди жили в таборі, вони були військовополоненими.

У середині травня Віталію стало гірше. Він почав харкати кров’ю. Збентежена, Олена попросила Миколу допомогти доправити його в госпіталь. Їх супроводжував солдат, але радше для годиться, бо точно знав, що вони не збираються тікати. Взимку захворіло так багато людей, що спорудили спеціальний диспансер, щоб розмістити хворих на туберкульоз. Олену охопив відчай, коли лікар повідомив їй, що брат хворий і він не має вибору, окрім як госпіталізувати.

— З грудня я вам кажу, що в мого брата щось гірше за простий грип, і тільки тепер ви визнаєте, що помилилися! — звинуватила його Олена. — Сподіваюсь, що він одужає, інакше ви будете відповідати.

— Думайте, що кажете, мадам! — попередив її лікар. — Подивіться довкола. Хворих багато. Я справді віддаю всі сили їхньому лікуванню. Стан вашого брата погіршився таким чином, який я не міг передбачити.

Олена мала іншу думку. Вона, як ніколи раніше, почувалася обеззброєною перед напастями. Її нещасний менший брат, який лежав на білих простирадлах, був таким змарнілим! Його сіруватий відтінок шкіри не віщував нічого доброго. А вона була вагітною, самотньою й дуже вразливою. «Клята війна!» — сказала вона тоді про себе, охоплена гнівом.

Тефаняки теж подали запит на дозвіл виїхати з табору. Враховуючи їхню добру фізичну форму, обидва чоловіки мали шанс, що їх наймуть на роботу. Вони з нетерпінням чекали на відповідь. Олена була певна, що вона з ними не поїде.

Молода жінка дуже зраділа, дізнавшись, що індіанці повернулися й отаборилися неподалік Спіріт Лейку. Вона зверталася до Духу озера, щоб той посприяв їй, стояла навколішки й молилася Богу, благаючи про допомогу. Хай би що там було, хіба не він направив Аранка тієї ночі, коли Петро кинув її непритомну посеред лісу? Вона була готова поклонятися всім божествам, аби побачити Александра.

За два тижні, вийшовши з диспансеру, де відвідувала Віталія, вона побачила Розен. Ця зустріч у Ліллієнвіллі була відповіддю на її молитви. Серце її переповнювала радість.

— Олено, ви вагітна! — вигукнула індіанка й підійшла до неї.

— Я ношу дитину Александра, — поспішила повідомити майбутня мати.

— А він знає?

— Мені не відомо, я не бачила його від осені.

— Жахливо!