Читати книгу - "Гра почалась, Євгеній Шульженко"

Коли діти зібрались, вдягли рюкзаки та відкрили двері.

Загін племені Вітрів стояли на вході до лабораторії, скляний коридор, попереду ще одні двері. Світла навколо не було. Але пилу теж не було, тому навіть звідси було видно, що біля дверей така ж приладова панель для електронного ключа. Навколо, де скло заміняло стіни, діти побачили в світлі ліхтарів сади з всілякими рослинами та невисокими деревами. Напевно, це та сама екосистема, виробляюча повітря для дихання. Та й справді, в приміщені під землею дихалось якось легко та приємно. Не так як було в каналізації.

Діти пішли до наступних дверей. Ксенія торкнулась ключем до приладу. Він подав зелене світло, двері піддались. Це вже був початок лабораторії. Все навколо було в скляних кімнатах. В одному приміщенні бачили шафи та медичні холодильники. В іншому приміщені побачили столи з документами. Інший відкривав дітям щось типу кухні, бо побачили холодильник, кавоварку та мікрохвильову піч. Аліша принюхалась, муркнула та побігла по коридору між кухнею та медичними шафами.

Мілана та інші побігли за кішкою, завернули за кухню. Їм відкрилось велике приміщення, яке, більш за все, слугувало великою лабораторією. Велика кількість колб з рідинами, посередині якийсь великий прилад з моніторами та приборами. Столи стояли навколо цього приладу. Стільці відсунуті, ноутбуки виключені та відкриті, мікроскопи. Але в цю ж мить, дітям відкрилось те, чого вони точно не очікували – дорослі люди. Всі дорослі в тій лабораторії спали. Хто лежав, повалившись на стіл. Хто лежав на підлозі. Хто зсунувся на підлогу, сидячи, обпершись на стіну.

Командирка зірвалась з місця, підбігла до лабораторії, заскочила всередину. Вона закричала, заплакала, почала трусить дорослих, які спали. Та ті не реагували. Вони були як великі ляльки. Тряси не тряси, діла не буде. Дівчина почала давати ляпаси по обличчю, але й це не давало ніякого ефекту. Ксенія та Ілля розділились та розбіглись по іншим кабінетам. Треба було перевірити всіх. Можливо, хтось ще не спав?

Та підземна лабораторія виявилась не такою великою, як собі уявляли діти. Пошуки закінчились швидко. Всі дорослі спали. Ніхто не працював над антивірусом, ніхто не шукав ліки, ніхто не чекав і самих дітей. Вірус дістав людей навіть тут, в захищеному Дослідному Центрі. Це був глухий кут. Мілана впала на підлогу, закрила очі та плакала. Підійшли Аліша, лягла поряд, почала муркотіти, намагаючись відволікти дівчину.

Підійшли Ксенія та Ілля, сіли поряд. Вони всі втрьох обнялись. Ксенія заплакала. Хлопець намагався заспокоїти дівчат та було видно, що і в нього очі на мокрому місці. Надії більше не було. Мілана так сподівалась знайти вчених, вона сподівалась, що вже завтра побачить, як мама й тато відкривають очі, міцно обнімають доньку. Та від цих думок, дівчині ставало ще гірше, вони не могла зупинити сліз. Навіть згадала як обіцяла собі не плакати в перші дні.

Командирка затримала дихання, потім видихнула. Очі міцно заплющила, витерла сльози. Треба зібратись. Треба подивитись що цей Центр зможе підказати. Вихід має бути. І вона обов’язково його знайде, в неї все ж таки ще два роки попереду. Вона знайде рішення.

Очі підняла на стіл, на який ліг, засипаючи дорослий чоловік. Мілана встала, підійшла до столу. Чоловік спав, та в руці тримав зім’ятий листочок. Дівчина розтиснула пальці людини та дістала листок. На ньому було надруковано повідомлення:

«Телеграма до Інституту Вірусології. Останній експеримент не дав результатів. Ми використали всі відомі нам реагенти. Рішення не знайдено. Особиста думка – ліків не існує. Керівник технічної лабораторії. Дослідний центр»

З іншої сторони вже Мілана прочитала напис ручкою:

«Вірус = імунітет. Рішення прийде з часом. Я не розумію як діє вірус, але мені здається, що я майже зрозумів його»