Читати книгу - "Континент бойових ткачів, Козел Валерія"

Насправді, ти боїшся не темряви. Ти боїшся того, що може у ній ховатися. З тишею те ж саме. Тебе напружує не сама тиша, а те, що безумовно за нею слідуватиме. Звук. Вибух або ледь чутний шепіт, як завивання вітру. І Рейна чекала цього звуку.  Іноді, відсутність новин – це вже гарна новина. Але не в цьому випадку.

З того часу, як у Нефритову гавань прибули ворожі кораблі, над Фарлезом висіла ця гнітюча тиша. Кораблі стояли. На берег ніхто не сходив. Ніяких вимог, ніяких пропозицій. Взагалі нічого. Лише один гонець, що вклонився принцесі і повідомив, що скоро імператор Ален відвідає палац з візитом. Так минуло майже три місяці. У палаці нервували. Міністри все ламали голови, як же виживають всі ті, хто на тих кораблях. Скільки у них провізії? На скільки ще вистачить? Чим довше тривала ця тиша, тим напруженіше ставала атмосфера в палаці. З часом, аристократи почали самі вигадувати розвиток подій, який на них чекає. І з кожним новим днем цієї тиші версії ставали все жахливішими.

Лейла і її генерали намагалися робити свою роботу. Проводити пари, позакласні заняття, тренуватися з Білими плащами. Після зимових канікул у Академію не повернулись 40% студентів. Серед тих, кому батьки не дозволили повернутися на очне навчання були і сестри Ладор. Опівнічники повернулись всі. Водночас Рейна і зраділа, і ні. З одного боку, вона була рада продовжити їхнє навчання, з іншого – краще б вони були під захистом своїх родин, подалі від Фарлезу.

Разом з початком нового семестру розпочалися інтенсивні тренування генералів спільно з Білими плащами. Варто було визнати, користь від цього була. Один з паладинів, Долрей, займався навчанням Лейли окремо. Для Білого храму принцеса Кая була святою, яка користується світлою пряжею, зцілює та захищає. Лейла ж, котра навчалась на Опівнічному факультеті і мала схильність до темної пряжі так само, як Рейна, Таск та Еліас, була виснажена цими тренуваннями. Світла пряжа не піддавалась їй. Щовечора вона поверталась у свої кімнату, падала на ліжко і миттєво засинала, іноді навіть не переодягаючись. Рей заходила до неї перед сном, аби перевірити чи вкрита вона ковдрою.

З генералами Білі плащі тренувались не жаліючи своїх сил. Їхні сплетіння пряжі були специфічними. Долрей пояснював це тим, що паладини та всі, хто вступає на службу до Білих плащів, вчяться первозданним сплетінням. Тим, що були у витоків магії. Пряжа, що йшла від самого Першоджерела, якою користувалась сама принцеса Кая та її генерали. Ці сплетіння майже не можливо було розірвати. Лише розплутати. У розпалі бою це було дуже важко. Після кожного спарингу, лицарі починали пояснювати структуру своєї пряжі. Найкраще справлялися Таск та Аспер. На подив інших, лис абсолютно спокійно сприйняв новину про спільні тренування. Сафію він до тренувального поля не підпускав, Білим плащам до неї також наближатися було заборонено. Еліасу, здавалось, взагалі байдуже. Після того, як він звільнився від пут Каліопси і повернувся до них, його емоції були наче запечатані. Точніше, він робив все, аби так здавалось. Ел контролював себе щосекунди. Його переосмислення самого себе навіть трошки лякало.

Як би там не було, час тягнувся дуже повільно. Вони жили своє життя так, наче над ними не висіло лезо гільйотини. Тренувались, вчилися і вчили. Розмовляли за сніданком, сміялися за вечерею. Вечорами у каміна гуртожитку ділилися, як пройшов десь, успіхами, планами, мріями. Студенти, здавалося, зовсім забули про небезпеку. Вони були раді проводити час зі своїми вчителями. Для них це було новою неймовірною пригодою. Рейна дивилась на них і думала, як же добре, що вони не розуміють всієї серйозності ситуації. Всі вони зараз стоять на порозі великих змін, небезпечних змін. Їй хотілось захищати їхні посмішки. Щоб вони і надалі могли так безтурботно посміхатися. Що ще вона могла зробити для цього?

Рейна стояла на задньому подвір’ї гуртожитку та вдивлялась у зоряне небо. Було тихо та спокійно. Двері скрипнули. Обернувшись, вона побачила Еліаса. Він наблизився та накинув на її плечі хутряний плащ.

- Ти давно вже тут стоїш, - промовив він, дивлячись у небо, - подумав, що це доречно.

- Дякую, - кивнула Рейна, опустивши погляд.

- Схоже на те місце, де я вперше тебе знайшов, - раптом сказав Еліас, - коли Лорсан зізнавався тобі.

Це прозвучало занадто рівно і просто. Рейна не могла зрозуміти, які емоції Еліас зараз відчуває. З тих пір як вони стали генералами і знову об’єднались, вони так і не поговорили. Ніхто з їхньої п’ятірки так і не наважувався порушити ці складні, неприємні теми. Певно, боялися порушити цей крихкий мир між ними, цю примарну ідилію.

- Для тебе це не було неочікувано, так же? – запитав Ел.

- Нуу… - Рейна сумно посміхнулась, - після того випадку з воротами Андхакара я стала уважніша до почуттів інших. А Лорсан занадто щирий. Він як відкрита книга. Важко було не помітити.

- Ти рішуче йому відмовила.

- Думаєш?

- Так. Мене це дуже розізлило.

- Чому?

- Думаю, - Еліас глибоко зітхнув, - я розізлився на себе. Я ж знав, що ти завжди була популярна у хлопців в Академії. Всі вважали тебе недосяжною. До того ж, багато хто думав, що ти і Таск… сама розумієш. А ще багато кого дійсно хвилювало те, що ти напівкровка. Для всіх тих ідіотів ти була наче трофеєм. Про тебе можна було лише мріяти, уявляти. Адже насправді хто з аристократів дозволить своєму спадкоємцю пов’язати своє життя з напівкровкою? Я був таким же… ідіотом.