Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

були протеже інших держав, із якими американцям могло бути важко працювати. Це створило велику незручність для Черчилля, який підтримував лондонських поляків. Коли прем’єр-міністр почав говорити, Рузвельт передавав Стеттініусу записку: «Це забере не менш як півгодини». Черчилль почав зі спроби запобігти виключенню лондонських поляків із майбутнього уряду. Він погодився з президентом, що термін «емігрантський» обрали невдало: вигаданий після Французької революції, у Британії він описував людей, вигнаних із власної країни співвітчизниками. Лондонські поляки були не емігрантами, а «поляками, які тимчасово перебували за кордоном». Далі Черчилль порушив тему західного кордону Польщі. Після тривалої дискусії зі Сталіним із цього приводу, він попросив час на вивчення пропозиції Молотова. Складалося враження, що неминучого розриву таки вдалося уникнути[297].

Цього вечора Черчилль святкував і готувався до битви на наступній сесії. «Це був набагато кращий день», — телеграфував він дружині. Детальніше він виклав усе в телеграмі Клементу Еттлі. «Відповідь [на лист Рузвельта] росіяни подали сьогодні, у середу, — писав він. — Вона не зачіпає по суті жодного з широких питань... Це питання аж ніяк не вирішене. Наш план — активно боротися за уряд у Польщі, який ми і США визнаємо і якому зможемо забезпечити визнання всієї Організації Об’єднаних Націй. В обмін на це ми потребуємо суттєвої та справжньої наявності польського елементу, з яким ми наразі пов’язані, зокрема Миколайчика, Грабського та Ромера, а також кількох поляків, які залишаються в Польщі — Вітоса, Сапіги й інших, кого назвали американці. Якщо вдасться організувати, щоб вісім або десять із них увійшли до люблінського уряду, нам буде вигідно негайно визнати такий уряд». Він попросив воєнний кабінет дати йому повну свободу дій у цьому плані. Кабінет погодився[298].

Оптимізм Черчилля поділяв Алек Кадоґан, який написав дружині наступного дня: «Ми вчора досягли певного прогресу, а дядько Джо продемонстрував ознаки зговірливості і щодо Думбартон-Оксу, і щодо Польщі». Іден у своєму щоденнику писав обережніше: «Потім настала черга Польщі й росіяни знову зробили певні поступки, які давали надію, хоч ми досі ще далекі від бажаного». Його обережність, як виявилося, була доволі обґрунтованою[299].

Наступного ранку британці й американці поширили свої контрпропозицї. Іден вважав, що британська контрпропозиція краща, але саме американська лягла в основу обговорення на пленарному засіданні у другій половині дня 8 лютого. Американці повернулися до ідеї президентської ради, яка тепер мала складатися з трьох членів, включно з одним комуністом. Її завданням було формування нового уряду в консультації з поляками в Польщі й за кордоном. Усіх їх мали привезти до Москви, де вони взяли б участь у дискусіях під головуванням Молотова та двох західних послів. Сформований у такий спосіб уряд відповідав би за організацію вільних виборів у Польщі[300].

Черчилль швидко заявив, що готовий прийняти американську пропозицію з незначними поправками. Проте якщо британці сподівалися, що радянці візьмуть із них приклад, то їх швидко спіткало розчарування. Молотов, який виступив від імені радянської делегації, захищав наявний варшавський уряд, до складу якого вони були готові ввести поляків, рекомендованих західними союзниками, але не бажав і слухати про його розпуск на користь абсолютно нового уряду. Молотов відхилив також ідею президентської ради, стверджуючи, що наявний уряд «очолює польський народ і користується великим престижем і популярністю в країні».

Черчилль, який вважав, що підтриманий радянцями уряд «не приваблював переважні маси польського народу», не міг залишити це твердження без відповіді. Він використав усі свої ораторські здібності, прагнучи переконати Сталіна в необхідності формування нового демократичного уряду Польщі. Черчилль зазначив, що «вони перебували в найважливішому моменті цієї конференції». Згідно з британським протоколом зустрічі він заявив: «Це було питання, вирішення якого чекав увесь світ. Якщо вони роз’їдуться, як і раніше визнаючи різні польські уряди, то світ сприйме це так, начебто між Росією та її британськими й американськими союзниками все ще існують принципові відмінності, і наслідки будуть найневтішнішими. Це поставить на конференції тавро провалу». Згідно з американським протоколом, Черчилль додав: «І ніщо інше з того, що ми тут зробили, не зможе це подолати».

Як зафіксував британський стенограф, прем’єр-міністр не приховував недовіри до радянських заяв щодо популярності люблінських поляків:

У них були різні погляди на основоположні факти щодо ситуації в Польщі або принаймні на деякі з них. Згідно з інформацією уряду Його Величності новий люблінський (нині — варшавський) уряд не подобався переважній частині польського народу, і здавалося, що його не сприймуть за кордоном як такий, що їх представляє. Якщо конференція відкине наявний лондонський уряд і надасть повну підтримку люблінському уряду, це спричинить усесвітнє обурення. Наскільки можна було передбачити, поляки за межами Польщі фактично б організували об’єднаний протест. Під британським командуванням перебувала 150-тисячна польська армія з числа тих, хто мав змогу зібратися за межами Польщі. Ця армія воювала і продовжувала воювати дуже відважно.

Черчилль заявив, що «не вірив, що ця армія взагалі змириться з люблінським урядом, та розглядатиме дії Великої Британії щодо позбавлення визнання уряду, який вони визнавали з початку війни як зраду цього уряду».

Прем’єр-міністр відзначив неможливу ситуацію, в яку визнання люблінського уряду поставило б його і його колег у воєнному кабінеті:

Як добре знали маршал Сталін та пан Молотов, він сам не погоджувався з діями лондонського уряду, які були нерозумними на кожному етапі. Проте формальний акт передавання визнання від тих, кого вони визнавали досі, до цього нового уряду викличе серйозну критику. Почалися б розмови, що уряд Його Величності повністю поступився у питанні східного кордону (як це й було насправді), прийняв і захищав радянську точку зору. Також казали б, що він повністю порвав із законним урядом Польщі, який визнавав усі п’ять років війни; і що він гадки не мав про те, що насправді відбувалося в Польщі. Він не міг в’їхати до країни. Не міг бачити й чути, якою була суспільна думка. Тоді говорили б, що він може лише приймати те, що люблінський уряд видаватиме за думки польського народу, тож уряд Його Величності звинуватять у парламенті, що він повністю зрадив справу Польщі.

Цього разу прем’єр-міністр не перебільшував. Він вислухав багато подібних звинувачень під час своїх зустрічей із Миколайчиком і Арцішевським, а також від членів своєї партії. Він попередив Сталіна, що, навіть якби він погодився прийняти радянську пропозицію, дебати в парламенті «були б надзвичайно болючими і cкрутними для єдності союзників». Пропозиції Молотова «перебували на межі неприйнятного», вважав він. «Якби ми відмовилися від польського уряду в Лондоні, — стверджував прем’єр-міністр, — обидві сторони мали б докластися до нового початку на більш-менш рівних умовах. До того, як уряд Його Величності міг би відмовитися від своєї нинішньої позиції щодо продовження визнання лондонського уряду, ми мали б переконатися, що новий уряд справді представляє польську націю».

Промова Черчилля викликала реакцію Сталіна. Він підтримав Молотова, заявивши, що краще було б реконструювати наявний уряд, ніж створювати новий. Сталін відмовився відкидати варшавський уряд на тій підставі, що він надзвичайно популярний у Польщі. Сталін наполягав, що польський народ співчував лідерам, які залишилися з ним під час окупації. Згідно з американським протоколом, Сталін заявив, що «в нього склалося враження, що вигнання німців Червоною армією