Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

сприймалося поляками як велике національне свято». Люди були здивовані тим, що польський уряд у Лондоні не брав у цьому великому святі ніякої участі. Вони запитували: «Ми, Національна рада й Тимчасовий уряд, є частиною цього свята, але де лондонські поляки?» Це ніяк не зворушило західних лідерів, особливо Черчилля, який добре знав, що встановлений радянцями в окупованій Польщі режим не мав нічого спільного зі святом.

Однак не це було головним аргументом Сталіна. Він звернувся до прикладу Франції, де західні держави діяли без консультацій із Радянським Союзом. На початку січня Молотов, засмучений негативною реакцією Заходу на перетворення Польського комітету національного визволення на Тимчасовий уряд, надіслав інструкцію своїм підлеглим: «Польща — це надзвичайно важливо! Проте ми не знаємо, як створили уряди в Бельгії, Франції, Греції та інших країнах. Ніхто не запитував нашої думки, і, попри це, ми не говоримо, що незадоволені тим чи іншим урядом». Зараз Сталін порівнював позицію варшавського уряду з позицією генерала де Ґолля: «Жодного з них не було обрано, і йому було важко сказати, хто мав більшу популярність — та проте ми всі мали співпрацювали з де Ґоллем, а радянський уряд уклав із ним договір. Чому ми повинні настільки інакше ставитися до польського уряду і чому ми не могли б мати справу з розширеним польським урядом?» Обговорення вийшло на небезпечну територію.

Рузвельт вирішив, що настав час рухатися далі. Він запитав Сталіна про терміни проведення виборів у Польщі і, дізнавшись, що їх можна буде організувати протягом місяця, якщо тільки не завадить ситуація на фронті, запропонував обговорити польську проблему міністрам закордонних справ, а потім прозвітувати на пленарному засіданні. Усі погодилися. Проте Сталін не був готовий відійти від питання політики американців та британців відносно створення урядів у Західній Європі та на Балканах. Тепер він хотів знати, «що затримує формування єдиного уряду в Югославії» та «що відбувається в Греції». Він додав, що «не має наміру критикувати британську політику там, але просто хотів би знати, що відбувалося».

Очевидно незадоволений позицією західних союзників щодо Польщі, Сталін почав «контекстуалізовувати» польську справу. Він нагадав Черчиллю, що за кілька тижнів до того радянці заплющили очі на те, що британці почали придушувати прокомуністичні сили Греції. У такий спосіб він дотримувався своєї попередньої угоди з Черчиллем, яка визнавала панування Великої Британії в Греції. Перед перервою у засіданні Черчилль мусив визнати, що має борг перед господарем зустрічі. Для британців, за його словами, «настали доволі скрутні часи у Греції, і вони були дуже зобов’язані маршалу Сталіну тим, що він не надто цікавився грецькими справами»[301].

План Молотова, що складався з шести пунктів, містив не тільки положення щодо уряду та виборів, але й згадував майбутні кордони Польщі. Союзники напередодні вже прийняли лінію Керзона як східну межу Польщі. Та пропозиція Молотова щодо західного кордону виявилася ще суперечливішою, ніж його наполягання на лінії Керзона на сході. Згідно з радянською чернеткою, Молотов пропонував «західний кордон Польщі провести від міста Штеттіна (польське), далі на південь по річці Одрі і ще далі вздовж річки Ниси (Лужицька)». Цей додаток у дужках, «Лужицька», став каменем спотикання за столом переговорів[302].

Сталін хотів показати, що він не лише відбирає щось у Польщі, а й дає їй. Із моменту нападу Німеччини на СРСР 1941 р. він був готовий компенсувати польські територіальні втрати на сході шляхом надбань за рахунок Німеччини на Заході. Фактично, він був за те, щоб дати Польщі більше, ніж західні союзники. Назагал у Тегерані обговорювалися питання створення західного кордону Польщі вздовж річок Одри й Ниси. Тоді вважалося, що кордон пройде по Нисі-Клодзькій. Однак у Ялті Сталін запропонував Нису-Лужицьку як новий кордон, що означало зміщення південної частини польсько-німецького кордону на 200 кілометрів на захід.

Це була різка зміна сталінських планів щодо Польщі. Після Тегерана Сталін підтримав лінію Одра—Ниса (Клодзька), яка відповідала російським цілям у війні 1914 р., коли Микола II та його міністр закордонних справ Сергій Сазонов були готові передати Польщі Сілезію та східну частину Познаньщини, яка тоді належала Німецькому Рейху. Польські претензії на Сілезію обґрунтовувалися хіба із суто історичних міркувань, оскільки польська держава контролювала цю територію в Х столітті. До ХХ століття більша частина населення там була або німецькою, або глибоко онімеченою, особливо в Нижній Сілезії, головним містом якої був Бреслау (польською Вроцлав). Утім, інтересам Сталіна відповідала територіальна компенсація Польщі за рахунок Німеччини, щоб він міг таким чином зберегти радянські територіальні придбання 1939 р. і Кеніґсберґ та прилеглі території Східної Пруссії. Улітку 1944 р. він особисто накреслив кордон між Німеччиною та Польщею на одній із карт, збережених у російських архівах, по лінії Одра—Ниса-Клодзька. Карта не залишає сумніву, що річка Ниса, яку мав на увазі Сталін, була саме Нисою-Клодзькою.

Сталін перемкнувся на Нису-Лужицьку десь протягом літа або, можливо, восени 1944 р., коли йому вдалося створити власний польський уряд. Для нього, як і для британців, розташування західного кордону Польщі залежало від складу польського уряду. «Своєму» уряду вони готові були дати більше території, «чужому» — менше. З точки зору Сталіна, додавання нових територій зробило б майбутній польський уряд лояльнішим до Москви, а надати лояльному уряду контроль над якомога більшою західною територією посилило б радянську позицію в Центральній Європі та ще дужче послабило Німеччину, основну тогочасну проблему Сталіна. Крім того, така позиція створила б йому образ захисника польських інтересів, і Сталін негайно зазначив у Ялті, що Миколайчика дуже потішило розширення меж Польщі до Ниси-Лужицької[303].

Зміна поглядів Сталіна не стала цілковитою несподіванкою, адже цю ідею вже якийсь час підтримував люблінський уряд. Другого січня 1945 р., згідно із протоколом засідання воєнного кабінету, Іден повідомив своїх колег, що «був стурбований тим, наскільки широко люблінські поляки розкатали губу». Він деталізував своє твердження у виступі на засіданні уряду 22 січня: «Люблінський уряд дедалі ширше розкатує губу, вимагаючи додаткових територій у Померанії на додачу до Нижньої Сілезії». Наступного дня він подав доповідну записку про польські кордони на заході, у якій виступав проти лінії по Нисі-Лужицькій. Воєнний кабінет затвердив цю позицію на своєму засіданні 25 січня. «Якби, як тепер здається ймовірним, — продовжував Іден, — нам довелося мати справу із претензіями люблінських поляків, котрі так чи інакше готові прийняти лінію Керзона, то уряду Великої Британії немає необхідності підтримувати будь-які додаткові масштабні передавання території»[304].

Окрім політичних калькуляцій, у справі західного польського кордону була й гуманітарна складова. Під час консультацій на Мальті Іден та Стеттініус погодилися протистояти подальшому зсуву польських кордонів на захід, якщо це запропонують у Ялті, оскільки їх непокоїла кількість людей, які мали переселитися. Черчилль описав ці перестороги в листі до дружини з Мальти. «Я можу щиро зізнатися, — писав він, — що моє серце засмучують розповіді про натовпи німецьких жінок і дітей, які повсюдно втікають на захід уздовж доріг, часом колонами завдовжки сорок миль, від армій, що наступають. Я глибоко переконаний, що вони на це заслужили; але образ не відступає з-перед очей. Страждання всього світу мене страшать, і я боюся, що нові бої