Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

У день суду поліція охороняла не тільки периметр будинку, а й внутрішні приміщення, зокрема залу 323, у якій проходили слухання. «У самій судовій залі, що має кліматичне устаткування та освітлена лише штучним світлом, була велика кількість співробітників кримінальної поліції в цивільному одязі, завдання яких, очевидно, насамперед полягало на тому, щоб захистити підсудного від можливих замахів з боку його колишніх колег з таємної служби, – писав кореспондент. – У спостерігачів процесу докладно контролюють документи, щоб до зали не зміг проникнути хтось із наміром учинити замах». Преса писала, що пропуски були пронумеровані і присутніх садовили так, щоб поліція могла зручно розосередити по приміщенню своїх людей. Охорона враховувала можливість замаху на Сташинського прямо в залі суду. Відвідувачам лишили тільки половину з дев’яноста шести місць, решту займали судді і учасники процесу. Бандерівці постаралися забронювати собі більшість гостьових місць, що завадило потрапити на суд багатьом охочим. «Студенти-юристи відчайдушно намагаються добути пропуск бодай на півдня», – писав репортер. Але це мало кому вдалося. Процес набув величезного розголосу, і зала засідань просто не могла вмістити всіх охочих[313].

Степан Ленкавський з колегами робив максимум можливого, щоб суд над Сташинським преса не перетворила в суд над українським націоналізмом, як це сталося з Шаломом Шварцбардом у 1927 році. За кілька днів після початку процесу оунівці влаштували прес-центр у престижному місцевому готелі «Кайзергоф». 7 жовтня було скликано прес-конференцію, на якій виступили Ленкавський і юридична група Степана Бандери: Ганс Нойвірт, Чарльз Керстен і Ярослав Падох. Прийшло багато німецьких та іноземних кореспондентів. Заходячи до зали, журналісти не могли проминути стіл, на якому було викладено останні публікації ОУН-б.

Найактуальнішою була брошура Ленкавського про вбивство Петлюри, Коновальця й Бандери, надрукована німецькою, англійською, французькою, іспанською та українською. «Процес над убивцею Степана Бандери, третього вже з черги визначного борця за свободу, – писав Ленкавський, – повинен звернути увагу світу також і на те, що Москву не без причин довгі десятиріччя непокоїть визвольна боротьба українського народу, і поцікавитися уважніше, чим і чому Україна – цей недооцінений Заходом фактор сили – є небезпечна для неї». Це був лейтмотив цілої пропагандистської кампанії, що її почали українські націоналісти напередодні суду. Вперше їм випала добра нагода розповісти світу про свою боротьбу з найбільшою комуністичною державою світу. В інтерв’ю з кореспондентом «Асошіейтед прес» Ленкавський так розповів про кінцеву мету націоналістів: «Розв’язка комуністичного поневолення не настане для нас після зміни режиму Росії. Ми за розчленування російської імперії на суверенні держави, а не за зміну режиму. З практики знаємо, що в Росії не міняється режим, міняються люди»[314].

До вересня 1961 року, коли канцлер Аденауер санкціонував публікацію свідчень Сташинського, західнонімецька преса писала про раптову смерть Бандери зовсім по-іншому. У жовтні 1959-го «Шпіґель» припускав, що ціанід, найімовірніше, Бандері ввів хтось із соратників-емігрантів, а в листопаді 1961-го журнал опублікував матеріал про Сташинського. У читача не лишалося сумнівів, що двох українських лідерів убив Сташинський за наказом радянської верхівки. Організовані КДБ прес-конференції Стефана Ліпольца у жовтні 1961-го і Михайла Давидяка у квітні 1962-го мало вплинули на західнонімецьку пресу.

«З того, що майбутній процес проти Сташинського нервує радянську сторону, можна зробити висновок, що вона збиралася видавати свого першокласного шпигуна за людину західньонімецької розвідки, як це вже було на прес-конференціях у Східному Берліні. Крім того, як і раніше, поширюється чутка, що Бандеру вбили люди Гелена, бо він став небажаним для Бонна. Однак не можна заперечити одного: втеча Сташинського стала найбільшою невдачею московської розвідки», – писала в кінці квітня 1962 року «Кріст унд вельт», найвпливовіша газета ФРН. Чекісти визнали поразку, напередодні суду на довгих три тижні зупинивши постачання західнонімецьких газет до СРСР; західні кореспонденти в Москві були в інформаційному вакуумі і нічого не знали про хід і результати суду[315].

Журналісти, яким пощастило дістати пропуск на перший день процесу, з нетерпінням оглядали залу, чекаючи на появу суддів і Сташинського. «Публіка, яка дістала пропуски на судовий процес, дуже різна, – писав один репортер про атмосферу в залі. – Переважають мужчини, але є також кільканадцять жінок. Бачимо навіть одного священика. Чути розмови німецькою, французькою й англійською мовами. З цікавістю ще раз ближче придивляємося до зали. Фронтальна стіна утворена з великих трикутних сірих і жовтих кам’яних плит. На цьому тлі незвичайно відбиваються темно-вишневі тоги п’ятьох суддів». Це була велика зала без вікон, із зеленуватими стінами і лампами денного світла, праворуч від входу – шість рядів для публіки. Стільці зліва було зарезервовано для учасників процесу[316].

Найближче до журналістів стояв довгий стіл, за яким сиділи родичі жертв і їхні адвокати. Біля вхідних дверей сиділи сорокадев’ятирічна вдова Лева Ребета Дарія Ребет і їхній двадцятирічний син Андрій – коли загинув батько, йому було шістнадцять. Поруч сиділа Наталя – двадцятирічна донька Степана Бандери. Пані Бандера на суд не прийшла. Восени 1960-го, через рік по смерті чоловіка, Ярослава з трьома дітьми – Наталею, п’ятнадцятирічним Андрієм і тринадцятирічною Лесею – виїхали з Мюнхена в Торонто і приєдналися до української діаспори. Після війни в Канаду з Європи перебралося кількадесят тисяч біженців-українців. Біля родин загиблих сиділи адвокати – один представляв Ребетів, три – Бандеру. Чарльз Керстен сидів зліва від Наталі Бандери, Ярослав Падох – справа[317].

Ганс Нойвірт, якому мали допомагати Керстен з Падохом, сидів біля Падоха. За останні дні вони багато встигли. 3 жовтня, наступного дня після приїзду Падоха, вони відвідали в Мюнхені центральну редакцію «Зюддойче цайтунґ», найбільшої щоденної газети ФРН. Одна лівоцентристська газета надрукувала статтю, у якій було сказано, що нацисти заарештували Бандеру 1941 року не за проголошення незалежної України, а за насильство стосовно місцевого польського населення. Нойвірт і Падох зустрілися із заступником головного редактора Імануелем Бірнбаумом, відомим німецьким журналістом і прихильником нормалізації відносин із Сходом, і той визнав помилку. У Падоха склалося враження, що Нойвірта добре знають у Баварії і перед ним відкривається багато дверей[318].

З погляду соратників Бандери, Нойвірт був ідеальним вибором для процесу Сташинського. Він добре знав Східну Європу і мав усі причини ненавидіти комунізм. Сам Нойвірт вважав себе лібералом, але багато хто з ним не погодився б. Він явно схилявся до правого флангу західнонімецької політики і з 1957 року був головою Баварської спілки біженців, чиї інтереси представляв у впливовому Християнсько-демократичному союзі Баварії, а в жовтні 1962-го балотувався у баварський парламент[319].

Нойвірт народився 1901 року