Читати книгу - "Автохтони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Шпет сказав, що це зізнання в пристрасному коханні.
– Яке там кохання! Аптеку на Ринковій бачили? Де всілякі прибамбаси? Я там працював, ще до війни. Ну так, примула вечірня Oenothera biennis, вітекс священний Vitex agnus castus і пасифлора Passiflora incarnata. Міома, поліменорея і таке інше. Одне слово, жіночі хвороби.
– Що?
– Ну звісно. Не дивно, що наша Яніна так збісилася. Вона вирішила, що ви натякаєте на її, гм… функціональні порушення.
– Це був жарт Андрича. Злий. – Костжевський, який стояв декількома сходинками нижче, підвів до нього вузьке своє обличчя з близько посадженими очима. – Замовити Баволю портрет, Баволь бідував тоді, жодного клієнта, й обов’язково з цими квітами, й урочисто презентувати з якогось приводу. Я пам’ятаю, він висів якийсь час у них у вітальні, але потім прийшов брат Нахмансона, а він був обізнаний щодо медицини, і сказав, у чому там справа. Вона відтягла його на горище і більше не діставала. Андрич був майстром на такі жарти. Ходімо, Давиде, я втомився.
– Стривайте! – Він перегнувся через поруччя, квапливо кинувши у вузьке обличчя Костжевського: – Я ще хотів спитати.
– Ну? – байдуже відізвався Костжевський.
– Блаватська. Адже ви були знайомі з Блаватською! Вона справді була медіумом і таке інше?
– Який там медіум? Гладка пафосна дурепа. Самозванка. Стара істерична квочка, – із задоволенням вимовив Костжевський, смикнув щокою і рушив униз сходами.
Він йшов за ними, дивлячись у їхні спини, надійну – Лідії, військову – Костжевського, похилу – Вейнбаума. Спина інколи може сказати про людину більше за обличчя. Двері в парадній розчахнулися, зачинилися, розчахнулися, зачинилися, розчахнулися. Таксівка стояла біля самого ґанку, і голомоза голова Валека тьмяно полискувала під ліхтарем, немов більярдна куля. Чому Валек, звідки Валек, що, в місті немає інших таксівок?
– Ні-ні, – сказав він у відповідь на жест-запрошення Вейнбаума, який, крекчучи, сідав на переднє сидіння. – Я пішки.
* * *
Він стояв під стіною будинку на Банківській, дванадцять, і ловив обличчям дрібний сніг.
Це було приємно.
Вони вийшли з кутової тіні, акуратні, в сірих своїх пальтах, які зараз здавалися чорними, й обережно наблизилися до нього. Можливо, думали, що він уже надлюдина?
– Навіщо ви так? – докірливо сказав Шукач.
У Шукача було розбито ніс, у другого меломана – синець на вилиці. Контактери їм добряче надавали.
– Нацькували на нас цих… Хто вони?
– Конкуруюча фірма, – сказав він. – Німфа, туди її в гойдалку. Насправді просто непорозуміння сталося. Вибачте.
– Партитура? – Шукач улесливо зазирнув йому в очі. – Ви знайшли партитуру?
У Шукача був вигляд людини, яка геть нездатна образити, тихі вбивці іноді на перший погляд здаються геть нездатними образити. Але, звісно, Шукач не міг випускати з уваги, що десь поблизу вештаються контактери.
– Немає ніякої партитури, – сказав він. – Ковач її спалив. Там усе пішло шкереберть, і він її спалив. Так що не ятріть себе. Скінчилося все. Все скінчилося. Є тільки блазні та психи. І ніякої партитури.
Усе місто напхане психами. Вейнбаум теж псих. А шкода.
– Так що ж, – Шукач приголомшено похитав головою, – усе даремно? Від батька до сина… роки, роки… десятиліття! Навіщо ж усе тоді. Я б краще…
– Так завжди буває, – сказав він, – мономанія не винагороджується. Бо в якийсь момент усе закінчується, і руки в тебе порожні.
– Не вірю, – сказав Шукач.
Він сказав:
– Теж мені, Станіславський. Я втомився. Я, знаєте, хочу спати. І ви теж йдіть спати. Спатоньки.
– Але ж ми відпрацьовуємо вашу версію. Вертіго… Адже він, схоже, досі живий! Якщо його спитати як слід…
Вейнбаум, хитрун Вейнбаум! Це він, дряпаючи зсередини шкаралупу своєї самотності, свого безнадійного віку, зліпив з існуючого матеріалу цей розкішний розіграш.
– Авжеж! – сказав він. – У жодному разі не можна впадати у відчай. Ексцельсіор! Боротися й шукати, знайти та не здаватися. Головне, пам’ятайте: срібло й осика, срібло й осика. Не проводжайте мене, я сам піду.
Руки у кишенях, він чимчикував Банківською, потім Обсерваторною, потім Бузковою. Клуб пари вирвався з вуст і уплив у темряву, немовби він видихнув свою сумну напівпрозору душу. Червоноокий гігант височів над дахами, маківка топилася в тумані. Як же він злякався того зимового вечора! Уторована снігова стежинка була покреслена синіми та рожево-жовтими смугами, ліхтарі сяяли яскраво, не те що зараз, і він їхав на санчатах, закутаний і незграбний у щільному своєму коконі, й мороз щипав за ніс та щоки, і батько біг попереду, тягнучі веселі санчата, і він бачив батьківську чорну спину та мигтючі спалахи світла в кучугурах, і раптом ліхтарі скінчилися, і сніг згас, і його сильно трусонуло на льодистій вибоїні, і він, закинувши голову на тужаво обмотаній шарфом негнучкій шиї, побачив страшне чорне небо, й величезні колькі зірки, і нижче, понад чорними вирізними деревами з товстими сніговими обводами, два страхітливих нерухомих червоних ока. Хтось дуже великий дивився на нього згори, і від жаху та безпорадності він заплакав, він не міг нічого вимовити і тільки показував рукою у мокрій колючій рукавичці на резинці – там, там! І батько зупинив свій біг і повернувся, і сів навпочіпки, й обійняв його, плачучого. Ну що ти, що ти! Це ж просто телевежа. Телевежа! Ти ж любиш дивитися телевізор, правда? І він припинив плакати і повторив, ще пхикаючи та гарячково втягуючи повітря, – телевишня? Так, так, розсміявся тато, саме так, телевишня, ці вогники запалюються на ній увечері та горять усю ніч, щоб літаки бачили, куди летіти. Щоб літакам не було страшно, щоб нам не було страшно. Коли жевріють вогники, адже не так страшно, правда? І він витер мокрою рукавичкою мокрого носа і кивнув.
Він чимчикував повз генделик, де мовчазні чоловіки за пластиковими столиками суворо їли пельмені, повз вікно, в якому зачісувалася дівчина в маленькій чорній сукні, повз темну пащу підворіття, повз «Синю пляшку» та ресторацію Юзефа, і вулиці були порожні, й пані Агата, напевно, вже спала у своєму вузькому ліжку, і собачка спав у неї в ногах, і лапки посіпувалися уві сні…
За спиною було чутно цокіт копит. Усе ближче, ближче. З туману виплив білий кінь, плюмажик над вухами втомлено погойдується, сонний візник у фантазійному камзолі схилив голову на груди.
– Не підвезете?
Кінь сіпнувся храпом, плюмажик загойдався жвавіше, і візник здригнувся й прокинувся.
– Дивлячись куди, – флегматично відказав візник.
Він назвав вулицю, і візник так само флегматично кивнув.
Сідало було плюшевим, потертим, у світлі раптового ліхтаря полискувало помаранчем, напевно, колись було червоним, але вицвіло… У візника з вух тягнулися дроти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.