Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Однобокий підхід до вшанування жертв війни дещо вирівнявся після зміни влади в Україні ― 2006 р. за участі Президентів Віктора Ющенка та Лєха Качинського відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Імовірно, приязні стосунки між новими президентами Польщі та України 2008 р. не дали розгорнути інформаційну кампанію «65-ї річниці Волинської трагедії» до масштабів п’ятилітньої давнини. Драматичні актуальні події тодішнього літа — російська агресії проти Грузії, яку спільно засудили обидва Президенти, спонукали більше уваги звертати до сьогодення і не дати порушити активну спів­працю між державами.

Рік перед тим, 2007-го, у польському суспільстві тривали дискусії щодо іншого пам’ятника — «монумента жертвам геноциду, здійсненого ОУН—УПА щодо польського населення Східних Кресів». Дискусію викликала не власне ідея такого пам’ятника чи місце його спорудження (ним мала бути Варшава), а її художнє втілення. Громадський комітет, який взявся за його спорудження, запропонував втілити в життя проект відомого скульптора Маріана Конєчного. Пам’ятник мав являти собою стилізоване дерево, до якого колючим дротом прив’язано тіла чотирьох дітей. Цей образ був відомий майже кожному, хто бодай трішки цікавився питанням «Волині—43». В його основі страшне фото, яке побутувало як зображення жертв УПА. Попри драстичність світлини, її часто друкували в пресі, іноді навіть виносили на обкладинки книг. Уперше це зображення з підписом «Польські діти, замордовані відділом УПА в околиці села Козова Тернопільського воєводства восени 1943 р.», з’явилося у відомому кресов’яцькому журналі «Na Rubieży». Потім історик Александр Корман подав його детальну історію — фото зробив німецький фотограф, зберіг вояк АК Владислав Заголовіч. Він твердив, що таких страшних дерев було багато, і бандерівці називали їх «дорогою до самостійної України». Тобто на момент, коли дійшло до втілення зображення у пам’ятник, який мав символізувати польські жертви, його автентичність не викликала жодних сумнівів.

Споруджений 2009 р. і досі не відкритий пам’ятник загиблим українцям у селі Сагринь

Тому сенсацією стала справжня історія цього фото, яку розповіли на шпальтах газети «Rzeczpospolita» Ада Рутковська та Даріуш Стола. Виявилося, світлина фіксує страшну подію, яка сталася проти ночі з 11 на 12 грудня 1923 р. — вбивство божевільною матір’ю своїх чотирьох дітей. Фото з’являлося в тогочасній пресі, а потім 1928 р. у спеціальних виданнях з психології. Ще 1948 р. воно було використане як ілюстрація до підручника судової медицини.

Урешті пам’ятник жертвам УПА у Варшаві таки постав, хоч і в іншому вигляді. А страшне фото знову стало ілюстрацією — як легко маніпулювати суспільством через медіа, насичуючи його емоціями!

Тим часом симетрія в історичній політиці України та Польщі, яка виливалася в спільне вшанування польських та українських жертв конфлікту 1940-х рр., припинилася наступного, 2009 р. Тоді взимку за участі двох Президентів відкрили пам’ятник полякам, загиблим у Гуті Пеняцькій. Наступним мало стати відкриття монументу українцям, вбитим у Сагрині. Пам’ятник поставили, але він досі чекає обіцяного відкриття за участі керівників двох країн. Очевидно, знову втрутилася актуальна політика. Наступного, 2010 р., мали відбутися президентські вибори. Лєх Качинський розраховував на підтримку правого електорату, сильний вплив на який мали кресов’яцькі організації. Подальша співпраця з Президентом Ющенком у царині історичної політики могла коштувати польському Президенту його крісла, тим паче що позиції самого українського Президента в його країні на той момент уже були досить безнадійними. А це означало, що в разі переобрання Качинському доведеться налагоджувати співпрацю з іншим очільником України, і жоден із кандидатів на це місце не висловлював бодай трохи чуйності щодо питань українського минулого. Тому влітку 2009 р. відбувається доволі різкий поворот в історичній політиці Польщі.

Ще раніше, 2007 р., права партія «Ліга польських родин» через своїх депутатів у Європарламенті намагалася провести проект ухвали про визнання подій на Волині геноцидом поляків. Ця ініціатива не увінчалася успіхом, але актуалізувала на політичному рівні питання юридичної кваліфікації польсько-українського конфлікту. З 2008-го такі рішення почали приймати на місцевому рівні: 28 вересня за це проголосував Сеймик Дольносльонзького воєводства, 27 жовтня 2009-го — сеймик Опольського воєводства, 28 грудня 2009-го — сеймик Підкарпатського воєводства, 23 лютого 2010-го — сеймик Люблінського воєводства.

Урешті 15 липня 2009 р. Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних Кресах». Очевидно, вона стала не результатом юридичних чи історичних дискусій, а передусім політичного компромісу, адже в ній ідеться не про геноцид, як того вимагали окремі праві партії, а міститься досить дивне формулювання про «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду».

Опитування, проведені польськими соціологами 2009 р., засвідчили суттєві зміщення у сприйнятті цієї теми суспільством. Визначальну роль у цих змінах відіграли саме масмедіа. Безперечно, позитивним наслідком їхньої роботи стало те, що 2009 р. вже понад 56 % респондентів чули про польсько-український конфлікт. Проте зросла не лише обізнаність суспільства, але й однобокість в оцінюванні цього конфлікту: уже 89 % вважає, що його жертвами були тільки поляки, і лише 9 % — поляки й українці.

Таке сприйняття польсько-українського протистояння мало масштабний вплив на розуміння минулого наших народів. Згідно з тим самим опитуванням 2009 р., саме українців (на базі родинних спогадів) названо головним ворогом поляків у Другій світовій війні (так заявили понад 63 % опитаних). Німці опинилися на другому місці (62 %), росіяни — на третьому (57 %). Доказом того, що така «ієрархія ворогів» є радше результатом впливу медіа, а не власне родинної пам’яті, стали відповіді про контакти родин респондентів із представниками інших націй: лише 14 % перетиналися в роки війни з українцями, 48 % — із німцями і 40 % — із росіянами. Такі однобокі уявлення про польсько-український конфлікт формують також ставлення до пам’яті про його учасників. У питанні про згоду на опіку щодо могил і цвинтарів учасників Другої світової війни понад 58 % погодилися, що така опіка може бути щодо могил вояків вермахту, 63 % — стосовно червоноармійців, і лише 34 % вважає, що на неї можуть заслуговувати і вояки УПА.

Починаючи з 2010 р. до інформаційної дискусії про польсько-­український конфлікт активно долучаються російські прокремлівські медіа та проросійські політики в Україні. Звинувачення в «геноциді на Волині» для російської пропаганди стали інструментом у боротьбі проти спроб України досягти міжнародного визнання Голодомору 1932—1933 рр. як геноциду.

У квітні 2010 р. в Києві відкрито виставку «Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН—УПА», ініціаторами якої виступили відома проросійська сила в Україні ― організація «Русскоязычная Украина» (керівник Вадим Колісніченко) та Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві, яке представляє крайні праві політичні сили Польщі. Відкриття виставки відбулося в залі, що належить Державному управлінню справами, під пильною охороною сотень міліціонерів, і стало помстою нової влади, відомої проросійськими симпатіями, зі своїми попередниками. Головним завданням заходу було не розібратися в причинах та перебігу війни, а представити ОУН та УПА як воєнних злочинців і таким чином скомпрометувати історичну політику, спрямовану на реабілітацію визвольного руху. З іншого боку, виставка дозволила крайнім польським націоналістичним силам проводити власну пропаганду, користуючись зміною політичної ситуа­ції в Україні. Відповідно, інформація, подана на стендах, була надзвичайно однобокою та упередженою, містила зумисні перекручення й відверті фальсифікації.

У червні 2011 р., напередодні жовтневих виборів, у польському