BooksUkraine.com » Публіцистика » В сталевих грозах 📚 - Українською

Читати книгу - "В сталевих грозах"

220
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "В сталевих грозах" автора Ернст Юнгер. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 85
Перейти на сторінку:
й побіг далі. Так я поплатився за свою легковажність, пішовши в бій без каски.

Попри подвійну втрату крові, я був несамовито збуджений і благав усіх, з ким тільки зустрічався в траншеї, поквапитися вперед і взяти участь у битві. Вже незабаром ми вибралися з зони легких польових гармат і сповільнили свій біг, бо важкі поодинокі уламки, які ще падали, могли поцілити хіба що відвертого нещасливця.

У Норельському яру я зазирнув до бойової ставки бригади, доповів про себе генерал-майору Гебелю, відзвітував йому про наш успіх і попросив про підкріплення для штурмовиків. Генерал розповів мені, що у ставках я ще відучора числюся мертвим. Це вже не вперше за цю війну. Мабуть, хтось бачив, як я при штурмі першої траншеї упав під шрапнеллю, якою поранило Гааке.

Довідався я й те, що ми здобули терен повільніше, ніж було розраховано. Вочевидь, ми мали справу з англійськими елітними підрозділами; наш удар пролягав просто через їхні основні позиції. Наш важкий вогонь майже не зачепив насип; ми штурмували його всупереч усім правилам військового мистецтва. Морі ми не здобули. Можливо, нам би вдалося взяти його першого вечора, якби наша артилерія не загородила нам шлях. За ніч ворог встиг зміцнитися. Та те, на що була здатна людська воля — сталося, ба більше; генерал це визнав.

В Норелі при самій дорозі палав високий стос ящиків з гранатами. З вельми змішаними почуттями ми проскочили повз нього. За селом один водій взяв мене в свою порожню вантажівку для перевезення боєприпасів. В мене виникла гостра сутичка з командиром обозу, який хотів викинути з машини двох поранених англійців, що підтримували мене на останньому відрізку шляху.

На дорозі Норель — Кеан панував неймовірний рух. Хто цього не бачив, навіть уявити собі не може тих нескінченних обозів, що живлять великий наступ. За Кеаном толокнеча зросла до фантастичних розмірів. Тужною була та мить, коли я минав будиночок маленької Жанни д'Арк: навіть фундаментів від нього майже не залишилося.

Я звернувся до одного з офіцерів руху, якого можна було розпізнати за білими стрічками, і він вказав мені місце в легковику, що їхав до польового лазарету в Соші-Коші. Часто доводилося чекати по півгодини, коли позчеплювані автомобілі й вози загороджували дорогу. Хоча лікарі в операційній були безперервно заклопотані, хірург все ж устиг подивуватися з мого щасливого поранення. Рана на голові теж мала вхідний та вихідний отвір, але череп не був пошкоджений. Набагато болючішою, ніж самі поранення, які я відчув просто як тупі поштовхи, була, до речі, їх обробка, якій мене піддав якийсь санітар, після того як лікар з грайливою елегантністю пройшовся мені зондом крізь обидва кульові канали. Вона полягала в ретельному голенні країв ран на голові, виконана без мила й тупою бритвою.

Після того як я цілу ніч прекрасно проспав, наступного ранку мене відвезли на збірний медичний пункт в Кантен, де я на превелику радість зустрів Шпренґера, якого не бачив від самого початку наступу. Піхотним снарядом його поранило в стегно. Тут же я знайшов і свої речі — ще один доказ надійності Фінке. Він, після того як втратив мене з виду, був поранений на залізничному насипі. Але перш ніж податися в лазарет, а звідти — на свій вестфальський селянський двір, він не заспокоївся, аж поки не пересвідчився, що довірені йому речі потрапили мені в руки. І в цьому був увесь він — не джура, а радше старший товариш. Досить часто, коли раціон ставав скупий, я знаходив у себе на столі грудку масла «від чоловіка з роти, який захотів залишитися невідомим» і якого так легко було вгадати. На відміну, скажімо, від Галлера, він не мав авантюрної натури, зате йшов за мною в бій, як давній васал, а свою службу вбачав у тому, щоби опікуватись мною. Багато років згодом, вже по війні, він попросив у мене фотографію, «щоб розповісти онукам про свого лейтенанта». Я вдячний йому за можливість поглянути на ті незримі сили, які народ виставляє до борні в постаті народного ополченця.

Після недовгого перебування в баварському польовому лазареті Монтіньї мене посадили на санітарний потяг в Дує й повезли до Берліна. Там за чотирнадцять днів догляду моє шосте подвійне поранення загоїлося так само швидко, як і всі попередні. Неприємним був лише різкий, невпинний дзвін, що ніби відлунював у вухах. У наступні тижні він щораз більше стихав, а тоді й зовсім минув.

Щойно в Ганновері я дізнався, що, як вже сказано вище, серед багатьох інших знайомих у рукопашному бою загинув Шульцик. Кіус відбувся невинним пораненням у живіт. При цій нагоді розбилася й камера, в якій були фотографії нашого штурму залізничного насипу.

Той, хто був свідком нашого товариського святкування в невеличкому ганноверському барі, де були присутні й мій брат з нерухомою рукою, і Бахманн зі знерухомленим коліном, ледве чи здогадувався, що ми розлучилися один з одним всього лише чотирнадцять днів тому під зовсім іншу музику, ніж радісні залпи корків.

Та все ж ці дні були затьмарені, бо вже скоро з новин стало зрозуміло, що наш наступ захлинувся і — зі стратегічного погляду — зазнав поразки. Це підтверджували й англійські та французькі газети, які я гортав у берлінських кав'ярнях.

Ця Велика Битва була поворотним пунктом також для мого внутрішнього сприйняття, і не тільки тому, що відтепер поразку в цій війні я вважав можливою.

Несамовита концентрація сил у доленосну годину, коли точилася боротьба за далеке майбутнє, і розгнузданий шал, який прийшов услід за нею так несподівано, так приголомшливо, — все це вперше завело мене на глибини надособистісних сфер. Це так різнилося від усього пережитого досі; це було втаємничення, що не лише відкривало палаючі палати жаху, але й вело крізь них.

АНГЛІЙСЬКІ УДАРИ

4 червня я знов возз'єднався з полком, що перебував на відпочинку поблизу відсунутого тепер далеко за лінію фронту села Вронкур. Новий командир, майор фон Люттихау, передав мені керівництво моєю старою Сьомою ротою.

Коли я наближався до квартир, назустріч мені вибігли люди, вихопили валізи й вітали мене з тріумфом. Це було, наче повернення в родинне коло.

Ми жили в поселенні, що складалося з бараків, критих хвилястою бляхою, посеред здичавілої луки, в зелені якої мерехтіли без ліку жовті квітки. Цю безлюдну місцевість, яку ми охрестили «Валахією», оживляли табуни коней, що паслися там. Варто було вийти на поріг халупи, як одразу з'являлось оте моторошне відчуття порожнечі, яке часом охоплює ковбоя,

1 ... 68 69 70 ... 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В сталевих грозах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В сталевих грозах"