Читати книгу - "Мертві квіти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— З усiх, кого можна було побачити, вiдчинивши дверi, схоже, це найприємнiший вiзит, — посмiхаючись, зауважила Оленка.
— Ви про пляшку? — не розгубився Нагiрний.
— Про вас! Роздягайтеся! Якраз на вечерю. Тiльки атмосфера у нас вже похiдна, вибачайте.
— Ось так… — невiдомо кому жалiвся Гащак. — Налетiв, пройшовся по мiсту наче буревiй, забрав найлiпше, i ну вас усiх. Киснiть далi у своєму болотi…
— Припинiть, — смiявся Стас. — Краще давайте на кухню. У господинi роль керуюча.
— Ну, звiсно! — пiдхопив Нагiрний. — А там лiкарняний листок закриємо, i вiчна посудомийка. Таке воно життя української жiнки.
— Дякую, Богдане Петровичу, за райдужнi перспективи! — обурилась Оленка.
— А чого без шефинi? — запитав Стас. — Не запрошували iз собою? Чи вiдмовилася?
— Ну, ти ж їй серце розбив! Тепер усе на нас нещасних знову виллється.
— А якщо серйозно?
— А якщо серйозно, то не казали, — пояснив Нагiрний. — Ви ж не спрацювалися. Видно було. То навiщо? А хотiлося на прощання душевної атмосфери.
— Щоб усi свої, — пiдказав Гащак.
— Дякую, що за свого маєте, — серйозно промовив Стас. — Я… вiрите, чесно, їдучи, у цьому мiстi нi за чим не шкодую. Окрiм вас. Можете не вiрити.
— Игим… — нiяково крякнув Нагiрний. — Усе у нас неправильно iде. Щоб такi розмови вести, там уже тiльки на днi має лишатись. А ми…
— Нiчого подiбного! — встрягла Оленка. — Усе правильно. Отже, думки від душi, а не з п'яної голови. Так, любий, за хлiбом. I то миттєво. А ми тут покуховаримо.
Пiдхопилися усi, але Стас одразу ж посадив їх назад i як був, у спортивному костюмi, вискочив за дверi. Душа спiвала: все-таки останнiй галицький акорд не звучатиме похмуро.
Постать, що вiдокремилася вiд водостiчної труби, була кривою i згорбленою, а звук, з яким кiстлява рука ковзнула по iржавому залiзi, вилив порцiю холодної води поза шкiру. Темрява ховала його обличчя. Каптур аж закривав очі.
Вiн зробив крок назустрiч, щоправда, так i не вiдпустивши труби, наче без неї мiг упасти. Тодi нахилився до машини, яка стояла зовсiм поруч. А тремтячий та скриплявий голос промовив:
— Що, тiкаєш?
Цей тембр важко було не впiзнати. Проте слабкiсть продовжувала розливатися по ногах i лише за яку хвилину мало вiдбутися повернення до нормального стану.
— Чого менi втiкати, просто їду. Немає нiчого доброго у вашому мiстi, щоб тут висиджувати. Дiра дiрою. Гадюшник.
Не без зусиль рухаючись, Ратушняк наблизився упритул. На ньому була звичайна штормiвка, каптур якої у темрявi справив таке неприємне враження.
— А ви чого тут о такiй годинi?
— На тебе прийшов подивитися. Завтра ж буде пiзно.
— Чого ж, — вимушено посмiхнувся Стас. — Ще приїду. Папери у кадрах лишилися. Плюс бухгалтерiя. I вам до побачення зайшов би сказати.
— Дурню, не тому що їдеш! — прорипiв Ратушняк. — Узагалi пiзно.
Нове неприємне поповзло у грудях. Ого… Що верзе цей маразматик? Як — узагалi? Що мається на увазi?
— Ви говорите загадками, — якомога твердше вiдповiв Стас. — Пiзно для чого?
— Не для чого, а для кого! — пояснив старий. — Для тебе пiзно. У глобальному розумiннi. Жив чоловiк, чогось хотiв, на щось сподiвався… А потiм — уже пiзно.
— Ви верзете дурницi, — зауважив Стас, не упiзнаючи власного голосу.
— Якщо дурницi, то чого ж ти злякався?
Ратушняк заглядав знизу, з-пiд каптура, запалими надокучливими очима, але бачив його наскрiзь. I вiд цього неабияка злiсть починала забиратися не на жарт, витискаючи отi першi, ще бiльш недоречнi вiдчуття.
— Iване Павловичу, навiщо ви прийшли? — твердо запитав Стас. — Якщо прощатися, прошу в дім. До Гащака i Нагiрного. Якщо маєте що iнше, то кажiть тут. Мене чекають.
Старечий смiх у темрявi, ще й з-пiд каптура, звучав без перебiльшення зловiсно.
— Юначе, такому вiдпрацьованому матерiалу, який стоїть перед тобою, не личить пити горiлку у компанiї поважних лiкарiв. А прийшов я задовольнити твоє прохання.
— Яке? — не зрозумiв Стас.
— Ти ж хотiв грати у шахи. Я готовий.
— Ви… при своєму розумi? — у Стаса натурально перехопило подих. — Грати з вами у шахи?! В останню нiч перед вiд'їздом? Хоча… У вас же патологiчна тяга грати з людьми у шахи безпосередньо перед фатальними поворотами у їхньому життi.
От тепер справдi схотiлося зазирнути у жовтявi очi старого, шкода, що темрява.
Скриплячий смiх зазвучав ще єхиднiше.
— I це усе, до чого ти доглупав? Шмаркачу… На бiльше мiзкiв не стало. Отже, i грати нема з ким. А я вже намiрився.
— Чого ж так пiзно намiрилися? — запитав Стас.
— А менi нiчого не було вiд тебе потрiбно. Ти ж сам на бажання хотiв.
— А тепер, виходить, щось треба. Бажання з'явилося? За пiвдоби до мого вiд'їзду. Яке?
— Здогадайся.
— Тупий… — розвiв руками Стас. — Оголосiть умови. Може, й зацiкавить.
— А твоя умова без змiн. Виграєш — про дядька твого непутящого розповiм, бо так нiчого й не знатимеш.
— А програю?
— У Галичi залишишся, — прокашляв старий.
— Що?!
Обурення, яке охопило Стаса, важко було передати. Як же хотiлося вiдвiсити цiй наглотi добропорядного шалобана! Нi, не вдарити, адже на стару людину аж нiяк не пiднялася б рука. Саме клацнути середнiм пальцем точнiсiнько у лоба, як оце «винагороджують» одне одного школярi на перервах.
— Здається, це прояви глибокого маразму, — похитав головою Стас.
— Отже, ти повинен легко виграти i отримати своє.
Голос Ратушняка тремтiв дедалi бiльше, а похитування голови розрiзнялося навiть у темрявi. Бракувало тiльки, щоб вiн i без шалобанiв тут рухнув.
— Я взагалi не гратиму, — крiзь вимушений смiх оголосив Стас. — Тому що таємницi покiйного дядька мене бiльше не цiкавлять, а залишатись я не можу за жодних обставин. Бувайте здоровi.
— Дурню, — прокректав старий вже у спину. — Однаково ж залишишся. Тiльки… краще б — програвши менi…
Смисл почутого доходив поступово. Вiн сповiльнював ходу, в'яжучи ноги, а одночасно розпалюючи неабияку лють. Ця стареча ворона, для якої вiн пошкодував стусана, вперто намагалася каркати до кiнця, бажаючи безглуздим залякуванням очорнити останнi години його перебування. Останнi де — у Галичi чи не тiльки?
— Чим по бабах лазити, краще б додому зайшов. Може б i надумав ще…
Остаточно зупинитись вдалося лише за рогом будинку. Крамниця свiтилася поруч. Ще вiдчинена. Хлiб… Але думки перебували вже геть зовсiм в iншому мiсцi. Ратушняк справдi щось знав. А можливо, взагалi усе. Нормальна людина на його мiсцi або мовчала б, або казала, що хоче. Цей, що, вочевидь, виживав iз розуму, вирiшив гратись. Але хай там що, а вiн натякав на небезпеку. Остання фраза свiдчила про те, що пiдказка зараз у будинку, якого для Стаса подумки вже не iснувало.
Проте будинок стояв на мiсцi.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертві квіти», після закриття браузера.