BooksUkraine.com » Детективи » Мертві квіти 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертві квіти"

177
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Мертві квіти" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 78
Перейти на сторінку:
А ключi вiд нього досi залишалися у Стаса. Тiльки навiщо ж так складно? Пенсiонер хотiв погратися. То пограємось. Чомусь вiн хоче, щоб Стас залишився. Нехай. Вiн залишиться. В обмiн на важливу iнформацiю. Навiщо гаяти час, граючи у шахи i ризикувати, що хтось iз них залишиться без бажаного? Проста угода. Кожен задовольняє умови iншого. Просто зараз. I хто при цьому завадить Стасовi прокинутися зранку, завести машину i, забравши Оленку, виїхати-таки у потрiбному напрямку? Закони честi? Смiх та й годi.

Вiн кинувся назад, але бiля труби вже нiкого не було. Ратушняк зник. Стас пробiг двiр i вискочив на iншу вулицю. Немає. Коли?! Вiн же ледве ходив! Пробiгши вулицею в обидвох напрямках, Стас заскочив назад у двiр, а потiм знову до хлiбного. Дива. Стоп! Старого могло притиснути до вiтру i вiн просто у пiд'їздi…

Але й це припущення не справдилося. Вiдчинивши дверi Оленчиної квартири, Стас пройшов до кiмнати.

— Чого ти так довго?

— Немає вже хлiба. Пiзно. До вокзалу скочу. Ключi вiд машини тiльки взяти.

— Та треба тобi його! — кричав з кухнi Нагiрний. — Подивись, якi ми вареники лiпимо!

Оленка дивилася перелякано, щоб не сказати бiльше.

— А навiщо тобi це… Що ти замислив?!

— Нiчого! — Стас швидко сховав пістолет до кишені. — За хлiбом i назад. А без цiєї штуки я зарiкся ходити. Просто вискочив на радощах так швидко i забув удома. Ти чого? Момент.

Поцiлувавши її, Стас вискочив надвiр. Ще раз озирнувся. Нiкого. «Дев'яносто дев'ята» полетiла у напрямку найзловiснiшого у Галичi мiсця.

LVII

Садиба спала. Зачинена брама, пусте подвiр'я. Пiд'їхавши без фар i з заглушеним двигуном, Стас вiдчинив хвiртку i тихо пройшов. На вулицi анi душi. Дверi зачиненi. Пальцi напружилися, вставляючи ключ. Тихий поворот замка. Пiстолет у руцi. I важкий невпевнений крок у темряву холодних сiней. Вимикач. Свiтло освiтило й наступний коридор. Тихо й порожньо. Нi, порожньо, але не тихо. Серце гупало аж у головi, а м'язи, здавалося, накопичували скажений струм, готовi спрацювати при найменшому рипiннi пiдлоги, яка сьогоднi не бажала рипiти навiть вiд власних крокiв. Кухня в один бiк. Кiмната з диваном в iнший. Далi — порожня. Все. Нiкого. Ну, хiба ще шафа — традицiйне мiсце схованки для коханця, а зараз бiльш вiдповiдне для трупа.

Ривок!

От коли заскрипiло! Клятi дверi. Порожньо.

Тепер нехай вгамується у грудях. Пiстолет заховав пiд пахву. Зараз. Ну i де?

Де воно?!

Що мав на увазi цей старий пердун?

Очi не оминали жодного закутка. Усе як i було. Залишалися пiдвал i горище. Зараз. Зберуся з духом. Останнє зусилля…

Телефон завiбрував у кишенi.

— Де ти, Стасику?

— Хлiб купляю. Вже їду. Наливайте.

Погляд впирався просто у «книгу пророцтв». А чи не її мав на увазi старий? Може, саме тут i належить знову шукати пiдказку. Ну… Де? На вицвiлому килимi усе зливалося докупи i пелюстки при поглядi пiд прямим кутом нiчого не нагадували — просто вивчивши його за довгi години споглядання, Стас i звiдси безпомилково знаходив «героїв». Ось вона — «дiвчинка з суницями». Жива. «Я зумiв її врятувати. Тож правдивiсть цiєї життєвої карти виявилася мiфом», — твердив внутрiшнiй голос. «Не гнiви!» — одразу ж починав просити iнший. Що ж, лягати на диван просто зараз i починати шукати у пелюстках навколо «принца» i «дiвчинки» зашифрованi ознаки автокатастрофи, яка має статися по дорозi до Вiнницi? Або ще щось?

Де вона, ота пiдказка?!

Важкi кроки перейшлися стелею по дiагоналi. Потiм ще раз. Завмерши, Стас дивився угору. А «вiн» зупинився i стояв деякий час, переминаючись по шлацi. Дякую, Берку, що нагадав про свої витiвки. Вочевидь, цей диво-майстер не мав розуму, якщо, побачивши давно забуте свiтло у вiкнах, знову запустив свою «шарманку». Тупiсть Берковича вражала. Та чого хотiти вiд дурня, що платить двiчi? А от Стас завдяки їй збагнув одну важливу рiч. Усе «господарство» на горищi так i залишилося розкопаним. I свiдчитиме тепер, якщо за його вiдсутностi зацiкавленi влiзуть сюди, що Стасовi вдалося розкрити принаймнi деякi з таємниць. Чи варто залишати цей козир ворогам? У самих пристроях нiчого не пошкоджено. Засипати назад шлаком i нехай потiм до втрати пульсу лякають привидами одне одного.

Знову почулися кроки на горищi, потiм ще швидше, а потiм грюкнуло i почувся стогiн. Стогiн, сповнений болю. Такий, що навiть у Стаса, котрий розумiв його походження, пiшов мороз поза шкiрою. А потiм… Там уже не стогнали. Вiн говорив. Точнiше, повторював лише одне слово, наче кликав: «Нiла-а! Нiла-а! Нiла-а-а!»

Це справило ефект соди, кинутої в оцет. Слiпа некерована лють, вибухнувши iз жаху, пiною залила очi i рвалася геть в усi дiри. I стримати її не було можливостi. Виродкiв, здатних на таку фантазiю i таке блюзнiрство, хотiлося душити власними руками. I видерши з кишенi телефон, знайшовши тремтячими пальцями номер Берковича, Стас заволав у слухавку:

— Слухай, ти, пiдлото, просто зараз я пiднiмуся до твоєї халупи i задушу тебе! А перед тим ноги повириваю. Чуєш, гидото, голими руками задушу!

— С-станiславе Iвановичу… А к-кому ви дз-звоните? — перелякано верескнув той. — Це Б-б-беркович! Ви мiй номер набрали…

— Так, сволото, я набрав твiй номер! Щоб ти зараз, миттєво заткав свою «шарманку», iнакше я заткаю тебе! Навiчно!

— Я-я-яку шарманку?! Що ви хочете?!

— Кiнотеатр свiй домашнiй! — ревiв Стас. — Той, що ти у будинку на горищi сховав! Полякати на прощання схотiлося… Тепер я тебе лякатиму!

— Так я-я-я… я… нiчого. Я не хотiв в-вас… Це так… i… у мене зараз все вимкнено! Присягаюся! Давно вже не…

Здалося, що звук у слухавцi вимкнуло в одну мить, хоч збитий спантелику i переляканий Беркович довго ще сипав вибачення й пояснення. А швидше вимкнувся його слух. Саме цiєї митi з'явилося відчуття, що сивiє. Голова ніби була окремо вiд тiла i не здатна поворухнутися. А оте найгiрше почалося з горла. Важкою ртуттю воно текло донизу, розливаючись по руках i ногах, вiд чого тi швидко нiмiли. Це що, отак помирають вiд жаху?

А погляд власних очей намертво закляк на ключах вiд машини, затиснутих у побiлiлих пальцях лiвої руки. Як завжди, брак часу, тому й другий брелок, ставши непотрiбним, досi телiпався у зв'язцi. Кроки над головою важко сунули у кут, проте його неоновi лампочки й не збиралися свiтитися, а звуковi пристрої сигналити. Брелок-iндикатор мовчав. Те, що вiдбувалося зараз на горищi, не було Берковими витiвками. От тепер мав починатися справжнiй жах.

Кроки дiйшли до кута. А потiм почувся зовсiм iнший звук. Вiн спускався

1 ... 69 70 71 ... 78
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертві квіти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертві квіти"