Читати книгу - "Оголений нерв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Днями Настя вийшла з магазину і почула звуки автоклаксонів. По Гвардійському проспекту рухалася колона легкових автівок, які щосили сигналили. З аптек і численних магазинчиків на перших поверхах будинків вибігали працівники, зупинялися перехожі, щоб зустріти колону автівок під знайомими прапорами: червоними, триколірними російськими і якимось невідомим. Поруч із Настею зупинилася продавчиня і радісно видихнула: «Нарешті!» «Молодці, рєбята!» — волала старушенція, якій час думати про дорогу до Бога. «Так тримати!» — кричали колоні молодики з пляшками пива в руках, дівчата верещали від радощів і підскакували на місці.
Настя озирнулася навколо. Здавалося, що вона опинилася поміж божевільних, бо лише психічно хворі люди, які не відповідають за свої дії та вчинки, можуть радіти чужим, незнайомим прапорам на рідній землі. Хотілося вчепитися нігтями в кожне обличчя, щоб привести до тями, повернути в реальність і нагадати, що ця українська земля їх зростила, тож не можна її зраджувати, її потрібно захистити… Але шабаш божевільні продовжувався. Юнаки свистіли, дівчата махали руками і посилали автівкам повітряні поцілунки. Коли Настю минуло останнє авто, вона ще раз розгублено озирнулася й не знайшла нічого ліпшого, ніж показати вслід колоні середній палець. Ніхто цього не помітив, і Насті враз стало соромно за себе.
Місто вишкірилося блокпостами окупантів з усіх боків, але населення це не турбувало, навпаки, тільки й чути було, що тепер вони захищені від «київської хунти і правосєків». Якось Настя подивилася інтерв’ю з одним із таких «захисників» міста. Йому поставили питання, навіщо потрібні блокпости з бронетехнікою, танками та озброєними людьми. «Захисник» відповів, що його дід відвоював цю землю на війні, пролив свою кров, тож потрібно захистити її зараз. На питання «від кого?» чіткої відповіді не було, — «захистити рідну землю», і все. Від якого ворога? Від Правого сектора. Де є той Правий сектор? Ніхто не знає і не бачив, але потрібно захищати. Повна дурня!
Командувачем місцевих ополченців став Дрьомов, який працював звичайним робітником на будівництві, мав судимість. Утім, містян мало цікавило, хто керує містом, більшість раділа окупантам, як рідному батькові, не задумуючись про наслідки, головне — «не впустити в місто бандерівців». Складалося враження, що містичні бандерівці та правосєки повсюди, куди не кинь оком, і рвуться зайняти місто.
Хвороба на ім’я сепаратизм пустила коріння та зміцнилася у мізках людей, висмоктавши їхній розум. Люди у камуфльованій одежі нападали на автозаправки та магазини, грабували їх, забираючи гроші, цигарки та спиртне, але це нікого не бентежило, навіть викликало радість. Почали відбирати автозаправки — теж радість, хоча доводилося годинами стояти в черзі там, де вони ще залишилися. Напередодні президентських виборів викрали керівника місцевого штабу партії «Батьківщина», а потім відпустили — і теж ніякої тривоги, ніби викрадення людей не може торкнутися когось із них.
Звідки така жорстокість? Чому люди стали бездушні? Невже серед них ті, хто допомагав матерям заносити візочки з дітьми у тролейбус? Ті, хто поступався місцем стареньким у транспорті й міг заплатити за них у маршрутці? Ті, хто щодня носив їжу бездомним котам та собакам і віддавав свій одяг безхатченкам? Що з ними сталося? Невже хвороба сепаратизм знищила в них і доброту, і все людське?
Як пояснити їхню радість, коли біля Слов’янська збили гелікоптер із українськими солдатами? Чому смерть молодих хлопців, захисників своєї землі, викликала задоволення? Де поділося співчуття? На їхньому місці могли бути вони самі або їхні родичі, знайомі, друзі. Про це ніхто не думав, ніби мізки всохли і втратили можливість не те що аналізувати, але й думати. Недарма до таких приклеїлося влучне слово ватники, бо й насправді, якщо відсутнє логічне мислення, не залишилося співчуття, втрачено почуття власної гідності, то в голові таких людей не може бути нічого, окрім вати.
У Лисичанську винищувальний загін народного ополчення «Примара» під керівництвом Олексія Мозгового отримав повідомлення, що у вантажівках, які належать супермаркету АТБ, їздить Правий сектор. Коли автівка в’їхала в Лисичанськ, ополченці посеред міста напали на неї. Хлопця-водія витягли з автівки, поклали обличчям на асфальт, почали перевіряти вантаж. Звісно, ніяких правосєків там не було, проте вантажівку разом із продуктами «захисники» забрали собі. Навіть це не викликало тривогу людей.
Усе частіше ставало чути гарматні вибухи в районі міста Кремінне, розташованого поблизу Рубіжного, втім, і це не бентежило людей, ніби війна може оминути місто, не зачепивши його хоча б краєм. З надією на прихід української армії Настя провела ніч із 22 на 23 травня на балконі. Вона вслухалася в кожен вибух, вдивлялася в зоряне небо, спостерігаючи за ракетницями, які спалахували червоним вогником, даруючи надію. Перелякане незнайомими гучними звуками, які наближалися, місто завмерло, сховавши своїх мешканців за стінами будинків. Здавалося, ще трішки — і на його вулиці ввірвуться визволителі, але під ранок настало розчарування — бій поступово стих, ніби артилерія стомилася, напрацювавшись удосталь уночі. Наступного дня Аліса по секрету розповіла Насті, що то була невдала спроба Нацгвардії ввійти в Рубіжне, а ще за день по тому подруга принесла новину з ринку: при спробі звільнити Рубіжне загинуло шість ополченців.
— І за що вони віддали свої життя? — тоді спитала Настя Алісу.
— За нашу свободу, — відповіла подруга.
Настя лише зітхнула: нічого їй не доведеш, лише свої нерви вимотаєш.
— На, почитай, можливо, тоді щось зміниться у твоїй свідомості, — Аліса подала Насті газету «Братья славяне».
Залишившись наодинці, Настя одразу звернула увагу на засновника та видавця газети, яку й раніше мешканці міста частенько знаходили у своїх поштових скриньках, — Сєвєродонецьке відділення Українського товариства російської культури «Русь». Привертала увагу кількість примірників газети — 20 000. Такий наклад був великим навіть для 120-тисячного міста. За звичкою Настя почала з останньої сторінки, де був розміщений плакат, можливо, часів Вітчизняної війни, де на фоні полум’я хлопчик у сорочечці благає: «Папа, убей фашиста!» Велика стаття «Бандерівська п’ята колона» «викривала» ворогів країни, які знищували російські школи й зараз фінансують «знищення
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголений нерв», після закриття браузера.