Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Та як на те, знов на той фартовий базар потягло. Остерігався, щоби тій бабі дурнолобій, роззявкуватій на очі не втрапити. Баби не було, мабуть, зареклалася на базари їздити, зате край стола в якогось торговця пачка американських цигарок лежала. Ростик схопив і дьору. Та той падло помітив, хай підняв. Ростику, як біг між рядами, якась сволота ногу підставила. Впав, а тут на нього чмур цигарковий і навалився. Тумака в бік, з якого тільки-тільки синяк зійшов, усадив. Та звівши на ноги, став обшукувати. Нібито Ростик у нього золотий скарб украсти мав. Ну, й здав Ростика-Муравля ментам. Ті таки до відділення доставили, допит учинили. Та дізнавшись, що злодій не їхній, з України, вирішили, певно, що не варто на нього дармові білоруські харчі переводити. Скорий суд, який відбувся через пару днів, постановив депортувати громадянина такого-то на його Батьківщину, хай там ліпше рідну вкрай демократичну державу обкрадає. Ну, то потім Ростик довідався, що вони про нього (подумати тільки) аж в Україну запит робили.

Словом, привезли Ростика на кордон — нате вам ваше добро з кісточкою. Там уже свої, холера, новий допит — хто, та звідки, та чого до Білорусі подався.

І тут на Ростика щось найшло.

Втім, те щось мало конкретну назву й адресу. Під час своїх босяцьких мандрівок і пригод, коли Ростику доводилося щоночі гибіти то в покинутій хаті, то в чиємусь хліві, то в стіжку, то в лісовій мисливській хатинці, а раз, наламавши гілляччя, під сосною, раз по разу, притому дедалі частіше приходив до нього образ жінки, над якою позбиткуватися хотів. Її вкрите ластовинням та таке привабливе лице, очі, що палали гнівом і ненавистю, білі, а проте не по-жіночому дужі руки. Плечі, схожі на два крила. Ледь наче припухлий живіт, до якого тепер хотілося припасти губами, і ноги, стрункі ноги, які його так немилосердно били. Він же мав, мав її під собою, навіть ввійшов, та не справився. А все через того придурка! Не було б його, він її так… І тут Ростик прищемив язика, аби не вимовити, дарма що брудне слово.

«Та, може, то мені Бог його послав, як порятунок?» — зненацька подумав Ростик.

А які в неї були груди! Білі-білі, що вирізнялися на загорілому тілі. Два сонця, що сходили й сходили і не могли викотитися на небо!..

Ростик аж очі заплющив, коли уявив. Що є то таке, блін!.. Ввижається, а приємно.

«Що тобі тра, Ростику?» — спитав себе, вперше спитав, бо досі знав, що йому треба — вкрасти, випити, бабу мати…

У Ростика було за його життя пару десятків жінок — повій, дешевих шлюх, а то й просто старших за нього, самотніх, спраглих на кохання. А от таких, щоб він щось почував… Просто хотілося жіночого тіла. Тепер же прийшло зовсім інше…

Ростик, доставлений до рідного райвідділу міліції, де мали прийняти рішення, що з ним робити, пережив щось схоже на катарсис. А може, й просвітління. Або й те, й інше. Чи не те й не інше, але щось підкотило до горлянки, стисло. Як же він міг підняти руку, посягнути на таку жінку!

Слідчий, котрому він дістався, хотів уже його відпустити на всі чотири боки — пачка сигарет, хай навіть імпортних, на притягнення до кримінальної відповідальності не тягла. Тим більше, поцуплена в сусідній державі. До того ж відразу повернута власникові. До того ж… Слідчий був у доброму гуморі, то нащо його псувати? Правда, Ростислав Мухарчук був рецидивістом. І хтозна, що він там встиг хапонути, в тій бацьковій Білорусі… Але в Білорусі. Правда, невідомо чого він туди подався.

— То чого тебе потягло до бацьки? — на всяк випадок ліниво поцікавився слідчий. — Щось купити хотів?

— Я втік, бо… Бо…

Горло Ростикові стисло ще більше. Засвербіло в грудях. Виступили на очах сльози. Жінка! Така жінка!

— Я втік, бо зґвалтував тут жінку! — випалив Ростик-Муравель.

— Ого!

Слідчий присвиснув. Запахло смаленим. Ділом. Справою та й якою. Щоправда, цей шалапут замурзаний, набачився він таких опущених та бомжуватих, міг його просто розводити. Наговорити що завгодно. Але заява затриманого надто серйозна, щоб її проігнорувати.

— Коли це сталося?

— Та чорт його знає. Пару місяців як… Літом ще…

— В нашому районі?

— Ага. У лісі коло Кукурічок.

Слідчий дістав папку, взяв ручку. А потім набере протокол допиту на комп’ютері…

— Прізвище, ім’я, по батькові зґвалтованої?

— А чорт її знає, яка в неї хвамілія, — сказав Ростик. — Зінка вона. Вчителька.

І тут він пригадав, бо ж колись вчився у школі.

— Антонівна, здається. — Ростик повеселів, навіть пожартувати вирішив. — Чуєш, слідак, Гандонівна не напиши. Класна баба. Їй-бо, шкода, що так сталося. Чистосердечне розкаяння.

Ростик знав, що роблять з тими, хто сидить на зоні за зґвалтування. Сам брав участь в опущенні до «півня» двадцятирічного мудака, який зґвалтував сусідку. Пригадавши це, Ростик відчув, як бажання розкаюватися кудись зникає.

— Чуєш, слідак… Пожартував я.

— Невдало пожартував, — сказав слідчий. — Перевіримо.

Він перевірив. З Кукурічок жодних заяв про зґвалтування чи спробу зґвалтування не надходило. Але була заява затриманого… Може, й регоче в душі цей телепень. Тим більше, коли житиме в одному селі із зґвалтованою. Вчителькою. Чи не переросте розкаяння у ненависть, у бажання, чого доброго, вбити? Так міркував слідчий, який був добросовісним занудою, але не вельми сердечним і моральним.

— Вона опиралася? — раптом спитав слідчий.

— Що? Та відбивалася, як скажена… Ну, — Ростик спохопився. — Кажу ж — пошуткував.

Але машина слідства вже запрацювала. Слідчий вирішив не посилати офіційну повістку (ну, нащо шум зайвий), але зателефонував до Кукурічок у школу і попросив до телефону Зінаїду Антонівну.

У глибині душі він бажав, аби такої в Кукурічках не виявилося. Але йому сказали:

— Подзвоніть пізніше. Вона на уроці.

— Мені треба негайно. Це з району. З міліції.

— З міліції? Ой, а що сталося? — злякалися в Кукурічках.

— Поки що — нічого, — відказав слідчий. — То покличте.

І через пару хвилин почув приємний грудний голос.

— Я слухаю.

— Прошу вибачення, Зінаїдо Антонівно, — сказав слідчий. — Але попрошу завтра, коли вам буде зручно, наприклад, після обіду на п’ятнадцяту годину приїхати до мене, у райвідділ міліції.

— А що сталося? — спитала вже Зінаїда Антоніна.

— Поки що нічого. То я чекатиму.

— Добре, — видихнула Зінаїда.

Серце в неї тьохнуло.