Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Усе чудово! Ще шапку!

Іван надягнув шапку, теж завелику і незручну: вона лізла на вуха, і хлопець почувався опудалом, а не військовим. Його запровадили до казарми і показали ліжко, на яке слід було покласти солом’яний матрац і ковдру. Військовий продемонстрував хлопцеві, як застеляти ліжко. Наголосив, що ковдра повинна бути ідеально вирівняна, без жодної зморшки. Твердий прямокутний сінник і така сама тверда подушка були незручними для спання, та втомленому Іванові аж марилося подрімати на них після важкої дороги. Проте щойно він присів на ліжко, як до нього підбіг якийсь хлопець і по-українськи попередив:

— Чоловіче, бійся Бога, воякові не можна лягати до ліжка, аж тільки в дев’ятій годині вечора. А вдень ліжко має бути споряджене і завжди готове до всіляких оглядів, які тут бувають майже щогодини.

Втім, огляд був аж наступного дня, і тоді Вільгельм із привітною усмішкою зайшов до казарми, щоби привітати своїх солдатів, переважно щойно обмундированих однорічників зі жовтими пов’язками на рукавах. Він іще здалеку почув, що вони розмовляють між собою українською, і привітався з ними їхньою рідною мовою. Потому відразу звернув увагу на зморщені штани, кособоку шапку та завеликий мундир Івана. Вільгельм підійшов до нього:

— Я накажу, щоби вам поміняли одяг. Солдат не повинен носити завелике і незручне. Ще когось убрали в одяг не за розміром? — звернувся він до хлопців.

Піднялося кілька рук.

— Усі за мною, до канцелярії!

Далі той самий військовий, котрий учора споряджав Івана, мовчки поміняв хлопцям одяг. Вони повернулися до казарми. Іван помітив, що під офіцерською формою Вільгельм убраний в українську вишиванку.

— Я буду командувати вашою ротою. Називайте мене Василем! — коротко сказав Віллі, й знайомство на цьому завершилось.

Аж увечері, перед сном, один зі солдатів розповів, що справжнє ім’я їхнього начальника — ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ.

Таким ставленням до українців і до євреїв, котрих він завжди захищав од нападок і називав найкращими солдатами, Вільгельм одразу здобув в офіцерських колах репутацію небезпечного радикала, бо багато хто вважав таке панібратством. Решта офіцерів і до українців, і до євреїв ставилася радше з підозрою та упередженням.

На момент, коли Вільгельм прийняв командування своєю сотнею, страшні бої в Карпатах, під час яких російські війська захопили велику частину України й дійшли аж до фортів у Перемишлі, вже завершились. У травні 1915 року Вільгельмів дядько Фридрих почав масований контрнаступ, відвоював укріплення в Перемишлі й рухався далі на схід. Приблизно в той самий час, коли Вільгельм та Іван розпочали свою службу у Відні, габсбурзькі війська звільнили від росіян Львів.

Полк, у якому служили Вільгельм та Іван, був привілейований: туди потрапило чимало панських синів із вищих віденських кіл, і в якийсь момент з’ясувалося, що майбутніх офіцерів тут більше, ніж звичайних рекрутів. Тож офіцерів розподілили по інших полках, і саме тоді Вільгельмові вдалося залишити у своїй роті самих українців:

— Моя сотня складалася тільки з українців, бо поляків я з неї зразу усунув, — розповідав Вільгельм. — Її прозивали «червоною, або соціялістичною», а мене — «червоним принцом». Розуміється, соціалістом прозвали мене не тому, що я ширив соціалізм, а тільки тому, що я старався, щоби кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, а се тоді вважалося в Австрії зрадою, бо всіх українців числили за русофілів. Моя сотня, зложена тільки з українців, безумовно, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили у згоді. Старшини в сотні були самі німці, був оден поляк, але я усунув його. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити. Це помогало й переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі вважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і у воду тай виконають навіть речі, які виглядають неможливими до виконання.

У вільний час Іван учив Вільгельма читати українською. Вільгельм був емоційним читачем і сприймав лише ті твори, які його захоплювали. Призвичаєний до систематичного читання та значно ліпше освічений, Іван іноді дивувався з наївності Вільгельмових смаків.

— Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав, була «Мала історія України» Грушевського, — з гордістю розповідав Вільгельм, не згадуючи при цьому, скільки вмовлянь і переконань довелося вислухати йому від Івана, перш ніж він домучив до кінця цю наукову працю, одну з перших у своєму житті.

Він і німецькою майже не читав історичної літератури, обмежуючись інформацією про щоденну політику з газет і уривчастими спогадами про домашні уроки історії вчителя-поляка. А читання українською було для нього справжньою мукою, і, якби не Іванові педагогічні здібності, ледве чи Вільгельм подолав би цю книгу.

Далі Іван вирішив полегшити Вільгельмові завдання і перейшов до поезії. Шевченко, патріотичні вірші Франка, стрілецькі пісні — від цього Вільгельм був у захопленні. Усе, що було покладено на музику, вони відразу ж училися разом співати, і за короткий час Вільгельм опанував такий репертуар, що міг би кілька годин розважати застільне товариство українськими співами. Щовечора вони перед сном обов’язково