Читати книгу - "Земля Георгія"

Потім у мене народилася друга дочка. Я подумав про те, що радив обмізкувати Накладний. Уже не стирчав на борту місяцями, за нагоди щоразу їхав додому. І бодайся все в кнехт. Я навіть сам забирав їх із дружиною з пологового. Таким може похвалитися геть не кожен моряк. Пощастило. Перша народилася, коли я був у Червоному морі. Ось як складно переплетено: щоб мала народилася, мені треба було посперечатись з Накладним.

Потім ми заходили іноді в Феодосію. Кілька разів бачив Єгора. Але на його лінію на Болгарію ми так і не стали. Були тому свої причини. Він їх знав. Я його попередив, сумління моє було чистим, тож залишалися друзями.

Потім під час одного такого візиту його заступник з капітан-лейтенантів перелякано повідав, що Єгор зник. Довелося тікати з країни. Зійти з судна у Бургасі і не повернутися. Я не розпитував аж занадто, теж був шокований. Плутана історія з підставою. Повертатися було небезпечно. Через деякий час він потай перетягнув у Болгарію і дружину з дочкою. Єгор не дочекався тих часів, коли за нами таки справді почали ганятись банкіри й умовляти взяти кредит. Суми, про яку йшлося, зараз якраз вистачило б на якесь «Рено». І підставив його той, про якого я попереджав. Було прикро. Ну, але ж ви пам’ятаєте оте його «люди — свині, але не буде з ким працювати». Не послухав.

Потім життя закінчило примірятися і почало бити мене насправді, навідліг. І мені вже було не до звісток про Єгора. Не думаю, що вже готовий про це писати, може, колись. Дякую все тому ж Провидінню, що все завершилось як завершилось. Було болісно й місцями боляче.

Потім настав 1999 рік, коли скасували морзянку, радисти стали непотребом, і потрібно було вибирати — переучуватися на штурмана чи вже досить моря. Все не вип’єш. Знову вибір. Але цього разу обставини обирали за мене. Я закінчив філфак університету з червоним дипломом. Філологів, виявляється, не ділять на класи, як радіооператорів. Я сподівався на диплом філолога першого класу і був трохи розчарований. Пішов працювати в IT, коли це ще не було трендом, а інтернет-користувачів в Україні було менше, ніж мешканців Троєщини. Спасибі Єгору, що підсадив на комп’ютер, да.

І ось уже років через надцять після тих подій, коли я вже почав записувати свої моряцькі побрехеньки і вивішувати їх на літературних сайтах, під одним з оповідань відгукнувся Єгор. Написав багато і літературно, варто ще однієї повісті. Розставив усі крапки над і у тій незрозумілій історії з втечею. Його просто вичавило з країни, яка стрімко змінювалася, їй вже було не до колишньої бізнесової вольниці. Можливо, це теж лише полустанок на колії того скаженого експреса, можливо, країна мусила пронестися і через такий тунель. Сервер, з якого писав Єгор, був аргентинським. Я написав, але отримав відлуп: скринька переповнена, її вже давно не перевіряють. Якщо навіть так, я радію за Аргентину, що отримала мешканця, який має дар перетворювати на самодостатні бізнеси все, до чого доторкнеться. Я знаю, що раз вже він зміг щось робити тут, він не пропаде ніде в світі. Але мені прикро за Україну.

Єдиною його претензією до моєї повісті, яку ви, сподіваюся, прочитали перед цією, було: «Навіщо ти зробив мене портовим наглядачем? Усе ж таки це мене в’язали — і не краваткою, а шнуром від відеомагнітофона — в капітанській каюті під час нальоту в Батумі. Вимагаю спростування в наступних книжках».

Ну ось, Єгоре. Маєш і спростування. Я не думав, що так довго збиратимуся, але як вже вийшло.

Вересень-жовтень, 2015

Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року залишається якийсь місяць, у мене починається дивна сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька щасливе сімейне життя, захопливі статистичні звіти і сумлінне конспектування лекцій про дискурс постмодернізму, невиховано, як на майбутнього філолога, сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель, що вирушає у рейс. Не пасажиром і не спостерігачем — хвала Богові, маю ще одну — суто чоловічу — спеціальність, засвідчену сіменсбуком та ще з десятком сертифікатів, що їх повинен мати професійний мореплавець. У першому своєму житті я врешті-решт дослужився до стернового. Мені кортить здихатися суходолу і ступити на суднову палубу саме стерновим і саме в цей передноворічний час. Все дуже просто: в Грузії починається мандариновий сезон.

Та що я вам розповідаю? Адже ви самі, напевно, не уявляєте собі Нового року без мандаринів. Так само, як без ялинки, шампанського й салату олів’є. Мандарини в нас бувають марокканські й грузинські. Марокканські — великі помаранчеві, товстошкурі й засолодкі. Грузинські — дрібненькі, жовтенькі й кисленькі. Кожен обирає за смаком. Про марокканські нехай напише якийсь інший автор, а от про грузинські, про той шлях, який їм щороку доводиться здолати, перш ніж потрапити під ваші ялинки, я розповім докладно. Бо всі чорноморські моряки чекають на той сезон увесь рік, і (як в анекдоті про нашого актора, що відмовився від ролі в Голлівуді, бо в нього саме були новорічні ялинки) відмовляються на цей час від риболовлі, бойових навчань, поглиблення фарватерів та перевезень базарних торговок на Стамбул. Одне слово — Сезон почався.

Так повелося здавен, ще з радянських часів. Я навіть пам’ятаю такі старовинні порядки, коли жодного кілограма мандаринів не можна було вивезти за межі