Читати книгу - "Земля Георгія"

Грузинської РСР, доки республіка не виконає план по цитрусових, і доводилося з’їдати придбані в місті кілограми просто на прохідній порту, якщо не вдалося домовитися з портовою вартою. А на кому ж та варта мала б демонструвати свою принциповість, як не на прибулих морячках з України та Росії? Не на своїх же земляках, слушай, да?

Ось за це я грузинів, як не дивно, поважаю. Своїх вони навіть до медвитверезника не брали, а невідворотний у радянські часи план таких закладів теж виконували за рахунок приблуд і пройдисвітів — моряків.

А медвитверезник у Поті саме біля прохідної порту і розташовано. І бігають наші капітани, як шилом вжалені: судну треба в море виходити, а половину команди до медвитверезника ні за що загребли просто з ресторації на морвокзалі — все ж поряд. І сидиш собі у витверезнику тверезий, закусуєш контрабандними мандаринами, поки рідний капітан тебе за рибу чи солярку на волю викупить. Свої ж, грузини, між собою завжди домовляться. Хоч зі своїми моряками, хоч із мандариновими торговцями, яким необхідно було вивезти свій крам на ринки СРСР раніше, ніж буде знято заборону.

Мандарин дорогий до Нового року, як ложка до обіду, а яєчко до Великодня. Тож умій крутитися й домовлятися, генацвале, да?

ВІЙНА

А потім у Грузії почалася війна. Спочатку її назвали «громадянською», потім — «міжетнічними конфліктами». Тільки-но в одному місці перестануть стріляти, в іншому розпочинається. Шлях суходолом відрізано. Та виявилося, що Сезон важливіший за війну. Пароплави йшли за мандаринами до Поті та Батумі вночі, затемнені, без ходових вогнів, повз берегову артилерію та обстріли з гелікоптерів. Бо війна війною, а мандарини до Нового року — за розкладом. Ні свята, ні мандаринові дерева миру не чекають. Одне слово — Сезон розпочався.

Рейс, про який я писатиму, відбувся наприкінці цих воєн, коли воюючі сторони вже втомилися, і не було зрозуміло, це ще війна чи вже мир. Не те щоб у нас усе в той час було безхмарно та ясно, але без війни, дякувати Богові, обійшлося. Хіба що безробіття й купони замість грошей. Але що то порівняно з війною чи грудневим штормом?

РЕЙС

Я сидів собі на лікарняному з гіпсом на лівій клешні, бо в попередньому — «дорослому» — рейсі на турецькому середземноморському сухогрузі дуже «вдало» засунув ліву руку під двотонну кришку трюму в останній день рейсу. Та гроші ще залишалися, гіпс мали зняти лише перед Новим роком, можна було з чистим сумлінням сидіти вдома й друкувати мемуари одним пальцем на машинці чи щодня перевіряти доччин щоденник, знаходячи в ньому лише відмінні оцінки — жодного азарту. Але щось уже свербіло не тільки під гіпсом, який ніяк не почухати. Сезон почався. Мандарини вже дозрівали в далекій Грузії, віддаленій від Херсона на шістсот морських миль. Я міряю від Херсона, бо саме з цього міста на Дніпрі мені і зателефонували. Подзвонив мені кок, по-морському — це кухар, Юрасик, і без прелюдій запитав:

— То ти в рейс ідеш? Арташезович тримає тобі місце.

Юрасик знав, що я в гіпсі, він сам відвозив мене до портового травмопункту в Одесі на портовій карі. Капітан Арташезович (це по батькові таке, а не прізвище, він вірменин, а не те, що ви подумали) — теж знав. І попри це… Лікарняних, утім, мені жоден злий турок не сплачував. Я, власне, засунув руку під кришку трюму, коли на судно вже прибула змінна команда, і хто мені тепер пояснить, навіщо я взагалі поперся закривати той трюм, по-турецькому — камору, коли те мав уже робити мій змінник. Отож зайві гроші мені не завадили б. Піти у справжній «дорослий» рейс без лівої руки мені жодна медкомісія не дала б. А тут люди самі запрошують… І — Сезон.

— Коли маю бути на судні? — спитав я в Юрасика.

ПАРОПЛАВ

Була ще одна причина, щоб піти в цей рейс. Пароплав і недбала фраза мого корешка старпома Серьоги, стати б йому швидше капітаном.

Пароплав називався «Вадічка». А мій братчик Серьога колись недбало кинув за кухлем пива:

— Хто не працював на «Вадічці», той не херсонець.

І я те запам’ятав.

«Вадічка» зазвичай стояв на набережній, навпроти пам’ятника першому чорноморському фрегату «Слава Катерини», поруч із навчальним вітрильником «Товариш», який тоді ще не видурили в нашого мореходного училища німці з Бременхафена. Вже це одне має свідчити про винятковість цього судна. Усім іншим, навіть білим пасажирським пароплавам, стояти на набережній було зась. «Вадічка» був штральзундським логером[11] 1953 року побудови. Як би це вам пояснити? Хіба що автомобілісти зрозуміють мене, якщо я порівняю штральзундський логгер із довоєнним «хорьхом» чи «опель-кадетом». Такі пароплави вже розучилися будувати. Крупівська, з переплавлених «тигрів» та «пантер», сталь. Клепані, а не зварні, могутні борти, гідні криголама, а не траулера. Справжні штуртроси,[12] що йшли від полірованого сотнями зашкорублих рук дерев’яного штурвала до стерна й шурхотіли на роульсах на спардеці — жодної гідравліки та автокерманичів. Вилизані до стану паркету хвилями та поколіннями матросів дошки верхньої палуби. Червоне дерево кают та кубриків, а не обридлий малозаймистий пластик сучасних пароплавів з візеруночками «під горіх». Логери колись ловили оселедців дрифтерними