Читати книгу - "Повернутися дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Іноді чужа кров рідніша, ніж своя. Скільки рочків дитині?
— П’ять. Матір свою пам’ятає, тож хто зна, як воно буде.
— Чоловік Людмили не проти?
— Та ні.
— Усе буде добре, — впевнено сказала Богдана Стефанівна. — У Людочки золоте серце і добра душа, а діти це відчувають. Звикне дитина і полюбить їх, як рідних.
Валентина Петрівна розхвилювалася, побігла додому по «четвертину».
— Ти не питимеш, хоч посидиш поряд, — сказала сусідка, виставляючи на стіл пляшку з горілкою і нарізане шматочками сало з проріззю. — Я ж не якась там пияка, щоб самій пити.
Жінки посиділи, пожурилися над жіночими долями, і Валентина Петрівна пішла додому. Богдана Стефанівна спробувала зателефонувати Геннадію — з ним не було зв’язку, з Настею — також. Жінка взяла до себе на ліжко Барсика, обняла його, розплакалася з відчаю. Почувалася безмежно самотньою, покинутою і безпорадною.
Розділ 48Два дні поспіль українську армію регулярно обстрілювала ворожа артилерія. О пів на шосту ранку починали бити «Гради» та «Урагани» і били без упину до сьомої тридцять. Артилерія працювала не прицільно, тому розбивала приватні будинки та багатоповерхівки, спалахували пожежі і над містом висів густий чорний дим. Артилерія замовкала, аби підлими поодинокими пострілами завдати неочікуваного удару.
Уже не тільки командування, а й рядові зрозуміли, що далі в атаку йти не можна. Сили української армії швидко виснажувалися під артилерійським вогнем ворога, багато техніки було пошкоджено, набоїв залишалося мало. Не було ким прикривати фланги, і велику небезпеку становив незахищений тиловий район під містом. Розвідка доповідала про те, що артилерійський вогонь ведеться здебільшого з території сусідньої держави, командири просили вище командування дозволу на вогонь у відповідь, але не отримали.
У рідкісні хвилини відпочинку, коли з’являвся зв’язок, бійці намагалися дізнатися новини через Інтернет. Так, у соцмережах розгорнулася кампанія з вимогою посилити угруповання українських військ, але відповідь командування була невтішною: немає резервів, війська повинні утримувати довгу лінію фронту.
…Злий кинув саперну лопатку на купу землі від окопу.
— Все! — витер з лоба піт. — Годі з мене.
Він стомлено сів у мілкий окоп, який ледь сягав коліна, випростав ноги і відчув прохолоду.
— Оце наш захист, — пробасив Кабан, втискаючи своє велике тіло у вузький окоп.
— А який сенс рити глибше? — долучився до розмови Геннадій. — Усе тимчасово, і не факт, що за годину не будемо рити землю в іншому місці.
— Можна подумати, що ці дитячі траншеї нас врятують, — сказав Мона, ховаючись від спеки в окопі. — Хіба що від кулі.
— Або від осколків «Градів», — стиха промовила Улянка, кинувши погляд на Геника.
— Якщо «градина» не влучить у цю ямку, — пробурчав Злий. — А де це Малий подівся?
— Пішов матері телефонувати, — сказав Геннадій.
— А що, є зв’язок? — Злий дістав мобільний. — О, є! — радісно вигукнув. — Зараз, хлопці, дізнаємося останні новини.
— Чиї? Наші чи сєпарські? — озвався Кабан.
— Усі, хвилинку! — Злий втупився в екран і за мить повідомив: — Цікаві новини, шановні! У Києві на День Незалежності буде парад. Знаєте, що демонструватимуть? Не вгадали! Військову техніку! Вони там отетеріли, чи що?! У нас тут патрони закінчуються, техніка розбита, її сюди треба гнати, а вона по столиці кататиметься!
— Напевно, так треба, — сказав Мона, позіхнувши, — щоб підняти бойовий дух, показати, що є ще порох у порохівницях.
— Навіщо займатися показухою! — Злий оскаженів. — Бійці гинуть, техніки не вистачає, сєпарські сайти кишать погрозами, що на День Незалежності нам усім тут кирдик, а там парад!
— Чого ти кип’ятишся? — заспокоював Мона. — Може, після параду ця техніка сюди прийде.
— Прийде, — хмикнув Злий, — у свинячий голос.
— Давайте будемо оптимістами, — сказала Уляна. — Нам не можна сваритися між собою.
— А я ні з ким не гризуся, — буркнув Злий. — Мене просто бісить несправедливість. Скільки вже наших полягло? Філософа нема, без нього сумно.
Усі замовкли, згадавши музиканта із Дніпропетровська, який мріяв пізнати нірвану. У Геннадія заболіло в грудях, коли він згадав побратима.
— Досі не можу збагнути, як так вийшло, що хлопці, які були далі від вибуху, загинули, а я — ні, — мовив Геннадій.
— А там і гадати не треба, — сказав спокійно Злий. — Ти впав на землю майже поряд від вибуху, усе начиння снаряду полетіло вгору і навсібіч, а ти опинився ніби під парасолькою, тому тебе не зачепило.
— Навіть барабанні перетинки не полопались, — замислився Геннадій.
— Ти народився в сорочці, — підбадьорив Мона. — Це ясно ще з Майдану.
— Заговорений від куль? — посміхнувся Гена.
— Кожному дароване життя для того, щоб виконати на землі призначену місію, — сказала Улянка. — Поки ми її не виконаємо, будемо жити.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися дощем», після закриття браузера.