Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

– Але ж брехати гріх, Тодосю! – вигукнула свята Варвара, чи б пак, моя сестра. – Він розпитує, а я не можу не казати правди.

Ну, що ж, і цього силогізма складено незле, та й не без певної хитринки.

– Маєш рацію, – згодився я. – Тоді зробимо таке. Скажи братові, що я тобі за ті розповідини намилив голову, і спитай, чи не прийняв би тебе до себе, щоб мати спокій?

– Чи ж матиму тоді спокій? – трагічно спитала Варвара.

– Гадаєш, згодиться тебе прийняти? – засміявся я.

– Навряд, – мовила вже веселіше Варвара.

– Отож, – сказав я. – Крутитиметься в’юном. А відтак перестане вимагати від тебе звідів.

– А коли згодиться?

– Тоді погано знаєш рідного брата, – сказав я. – А він у нас особливий.

Варвара зітхнула. Але можливість розіграти брата їй все-таки сподобалася; зрештою, могла випробувати: коли не зживеться зі мною, то чи зможе й справді переселитися до брата? Я ж у висліді гри не сумнівався, і мав тут цілковиту рацію. Як оповіла пізніше Варвара, Іван Михайлович не на жарт перелякався й почав пристрасно сестру переконувати, що в нього дім набитий по вінця, що жінка в нього – не янгол, а скорше сатана, і що він, при всій любові до сестри, ніяк не може дати їй прихистка, а в батьківському домі просторо та й за мною, сказав переконано брат, потрібен догляд і нагляд, і він, як старший, не може відректися цього обов’язку, тобто бажав, щоб усе залишилося, як було. Але тріщину у братовій обороні було знайдено, і Варвара з цього відразу ж скористалася, заявивши, що йде у відставку чи абшит зі свого непочесного становища звідувача для Івана Михайловича. І хоч той ужив усього красномовства, щоб переконати сестру у зворотнім, доводячи, що я людина непевна, як і Петро Михайлович, бо ми заразилися пристрастю до псування паперу, а це може до добра не привести, Варвара була тверда, кам’яна, ще й сказала:

– Або бери мене до себе, або в мене нічого не випитуй!

Іван Михайлович покрутився, справді, як в’юн, сповістила Варвара, і вибрав останнє.

Цілком переконаний, що Варвара була звідувачем Івана Михайловича ще за життя брата Петра, але той чи не застеріг цього, чи злегковажив, я ж перейняв і це собі в спадок.

Після такої операції, Варвара, прийшовши із блискучими очима (десь вони з Іваном мали умовлене місце зустрічі), сказала з любов’ю:

– А ти, Тодосю, їй-бо, не дурний!

І ми розсміялися, як сміються ті, котрі мусять бути спільниками. Відтоді Варвара стала охоронницею моїх таємниць і, гадаю, щирою. Це дало певні переваги, бо мав тепер з ким порадитися під час сумнівів, і сестра зі своїм несподіваним, а часом незбагненним мисленням, не раз давала мені доречні й пожиточні поради. Признаюся, однак, що ділився з нею таємницями чи загадками горішнього ряду, тобто які не виходили поза межі її кругогляду, більш складне та сокровенне закономірно утаював…

Отже, їдучи до Уляни Григорівни, я їй сказав, що хочу розпитатись у кузини про її батька, життєписа якого складаю для нашої родинної хроніки, але про своє "щось там було" ані заїкнувся.

Виїхавши верхи раннім ранком, я пережив десь таке почуття, яке напевне мав Андрій Петрович, рушаючи на оглядини тієї, котра має стати супряжницею всього життя, і це не гарна фраза – підсвідоме оте "щось там було" у мене зв’язувалося невідь у який спосіб із нашим прадідом-мазепинцем, ім’я якого перейняв наш дядько. Не мав жодних реальних підстав для такого зв’язку, але… щось там було! Отже, я їхав шукати собі не реальну, у живому тілі, а духовну наречену, можливо, й те, що освітило б моє досі нікчемне існування і наповнило б його живою водою. Інакше кажучи, їхав у світ тіней зникомих, щоб самому не бути тінню у світі явному – саме для цього й потрібне мені це писання, адже своєї духовної нареченої я так само досі не знав і не бачив, як свого часу й дядько мій Андрій.

Ліс навколо співав. Засипаний росою і залитий ранковим сонцем, від чого кожна крапля перетворюється в коштовний самоцвіт, що грав і вилискував барвами. Ліс дихав глибоким, запашним, настояним на квітах і травах, подихом, ніби й справді був велетенською істотою на тисячі ніг, тьми тисяч голів і тьми тисяч схованих у тих головах розумів. Ліс дивився міріадами очок, що ними й стала ранішня роса, а найбільше його око стояло, плутаючись у горішньому гіллі найвищих дерев. Це око було величезне, не таке яскраве, щоб не могти глянути на нього, але палке й тепле. У лісі прокладено безконечну кількість шляхів та стежок, і вони сплітають загадкову сіть чи лабіринт, у якого безліч ходів, але вихід лишень один. Зрештою, й дерева тут не однакові: розложисті дуби, налиті живицею сосни, стрункі явори, ясени, модрини, осики, що безнастанно лопотять листками, і вільхи на багнах, клени та липи і безліч найрізноманітніших кущів. Білотілі берези та гнучкі в’язи, а біля них – твердостовбурний граб. Різні дерева навіть однієї породи, а всі загалом – ліс. Велетень із зеленими легенями та єдиним серцем, із прозорою кров’ю, яка тече у стовбури від землі. Бо земля – мати цього лісу і живильне його джерело, через це ліс урився в неї розлогим, як і гілля його, корінням і навіки з нею злучився. Одні дерева сохнуть, тоді стають скульптурами дивовижних форм і поступово відходять мертвими ногами у світ тіней зникомих; натомість із ґрунту витинаються молоді пагони. Через це ліс народжується і вмирає в собі, але ніколи не гине, він вічний, як і око, що наливає його золотими струменями.

Дивлячись на все це й відчуваючи, я пізнав дивне наповнення, нестям, захват і надпорив. Слух наливався співом пташок, а їх тут незрахована кількість; очі мої наповнювалися барвами, що мінилися, грали, з’являлися, зникали, а найбільше – зеленою. Ніс мій напивався незрівняних ароматів, адже кожна квітка, кожен листок і травина пахтіли, тобто чудово дихали. Вбирав у себе густе повітря, пізнаючи смак лісу, і то був смак манни. Той ліс був наповнений і живими істотами, схованими від мене, але вони також його невід’ємні частки; птахи, комахи, плазуни, звірі й люди. А серед усіх – я, мала частка, яка в дану хвилю підіймалася до самозабуття, і в дивний спосіб єднала первні душі із первнями лісу. Отож ніби переставав відчувати власне тіло, воно під цей час не мало потреб, як і власний розум, він ніби вливавсь у розум вищий,