Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

- Не перебивай, Стас. Дай договорити.

- Добре. Добре. Продовжуй.

- Отже. В четвер увечері я тобі телефонувала. І на дзвінок відповіла жінка, що представилась твоєю коханою. І попросила мене більше тебе в такий пізній час не турбувати.

- Ти про що? Яка жінка, яка ще в біса кохана? – перебиває знову мене Плутар.

- Ось і мені цікаво. Хто о десятій годині ночі має можливість відповідати на дзвінки з твого телефону? – залишаюсь при своїй думці. Мені ж не причулося.

- Я весь тиждень працював як проклятий то на виробництві то в офісі. Додому ледве добирався. Ти і сама прекрасно знаєш.

- А ще знаю. Що з головою у мене все нормально. Тож якщо я кажу тобі, що говорила з жінкою, яка відповіла на мій дзвінок до тебе. Значить так і було.

- Цікаво і де ж я тоді був? – саркастично запитує мене Стас. Робить з мене дурепу.

- Та пані сказала, що ти відпочиваєш і щоб я не дзвонила так пізно її чоловіку.

- Не може такого бути. Бо, по-перше, ніякої жінки немає. А по-друге, мій телефон завжди зі мною. І ніхто інший відповісти тобі не міг. Звичайно, якщо ти  дійсно мені телефонувала. Це легко перевірити.

- Так перевіряй. – кидаю йому у відповідь.

Ось чого-чого, а того що мене будуть звинувачувати в придумуванні історії, то я не чекала. Вибачень – так. Пояснень – так. Та не – "Не може такого бути".  Не могла й подумати що ця розмова набере такий тон. Що мені прийдеться доводити свою правоту.

- Почекай. Коли кажеш мені телефонувала. – запитує Станіслав уже спокійнішим голосом.

- В четвер після десятої вечора. – втомлено відповідаю я.

- В цей час я був ще в офісі. Я і писав тобі звідти. Трохи напружений тоді видався день. Я і на виробництво їздив, а потім ще потрібно було паперову роботу завершити. З Максом тоді також над документами сиділи. І... чорт. Я в Макса забув телефон.

- Ну я говорила точно не з Потоцьким.

- Ти й не мала з ним говорити, бо він наказав передати телефон секретарю, Олені. Вона забула, і деякий час телефон був у неї. Я вже пізніше схаменувся і помітив, що його в мене нема. А коли забрав, одразу написав тобі.

- І я маю в це повірити? – запитую його з долею іронії.

- Можливо і не повинна. Але це єдиний момент, коли телефон був не зі мною. Проте, не можу подумати, що Олена відповідала на мої особисті дзвінки, та ще в такому тоні.

- Плутар, я не знаю хто зі мною говорив. І повір мені я таке б не придумала для розваги.

- Я вірю. Тільки от скажи мені. Чого ти так пізно про це заговорила? Чому одразу не запитала? Коли тобі написав? Були б усе вирішили на місці.

- Мені потрібний був час, щоб переварити інформацію.

- Так і інформації ніякої не було. А якби я телефон загубив чи його вкрали, або що? Чому не спробувала зі мною зв'язатись. В той момент відеодзвінок вирішив би будь-яке питання. Де я і з ким.

- Я злякалась. – тепер почуваю себе винною. Бо доля правди в словах Станіслав таки є. Що мішало мені тоді з ним поговорити? – Я злякалась, що це могло бути правдою, і ти тільки б підтвердив слова тієї жінки.

- Мені прикро таке чути. – зітхає чоловік. І я його розумію. – Давай так. Я постараюсь усе вияснити щодо того дзвінка. І ми поговоримо завтра. А сьогодні уже пізно. І щоб ти знала – нікого в мене тут нема і не було. Єдина жінка, яка є в моєму житті це ти. Ну і мама, та вона також далеко від мене.

- Стас, пробач, що зробила поспішні висновки.

- Давай потім. – перебиває мене втомленим голосом. – Завтра поговоримо. Думаю ти мої дзвінки вже не ігноруватимеш?

- Добре. До завтра. – відповідаю я. чую в трубці короткі гудки.

Завершив нашу розмову. Після якої в мене двояке враження. Почуваю себе винною. Хоча з мого боку жертвою є я.

Та все ж Станіслав правий. Якби я одразу йому передзвонила і все випитала, та і як казав відеодзвінок усе розклав би по своїх місцях.

Натомість маємо те що маємо. Думаю завтра усе виясниться.

Дуже дякую за підтримку та зірочки))) 

Люблю, цілую.... Далі буде...