Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

сам повинен дбати про себе. Але, на мою думку, передусім ти мав би подбати про те, щоб усі ці твої ідеї не були сповнені такої меланхолії і песимізму. Може, ти був самотній у Відні і надто багато читав? Звичайно, ми з батьком належимо до іншого покоління і навряд чи можемо зарадити тобі. Але чому б тобі не поговорити про це з кимось із ровесників? Скажімо, з Томом.

— З Томом? Та він же нікчемний сноб. Єдина мета в його житті — стати джентльменом, і він не розуміє, що чим більше до цього пнеться, тим менше це в нього виходить.

— А я гадала, що він тобі подобається. В усякому разі, минулого літа в Теплоу ти ловив кожне його слово.

— А я не кажу, що мені з ним було погано. Я навіть дещо здобув з його компанії. Він розповідав про речі, які мене цікавили. Але я весь час вважав його дурним нікчемою.

Джулія згадала, які ревнощі викликала в неї дружба хлопців. «Отже, всі мої страждання були даремні», — гірко подумала вона.

— Ти порвала з Томом, правда? — спитав раптом Роджер.

Джулія здригнулася від несподіванки.

— Так. Начебто.

— І добре зробила. Він був не гідний тебе.

Роджер глянув на матір своїми спокійними замисленими очима, і Джулію раптом пройняв страх: невже він знає, що Том був її коханцем? Ні, це неможливо, запевняла вона себе, просто в неї совість неспокійна, тому такі думки лізуть у голову; в Теплоу між ними нічого не було: навряд, щоб ці безглузді плітки дійшли до Роджера; і все ж таки щось у його погляді говорило їй, що він усе знає! їй стало соромно.

— Я запросила його до Теплоу тільки тому, що хотіла, щоб ти мав з ким розважатися. Я гадала, що тобі з ним буде веселіше.

— Так воно й було.

В очах його іскрився сміх. Джулія була у відчаї. Їй кортіло спитати, чого він посміхається, але вона не наважувалася, бо знала чого; і Роджер не сердився на неї, вона була певна, йому просто було смішно. Це завдало їй болю. Вона заплакала б, якби це не викликало в нього сміху. І що взагалі вона могла сказати йому? Він не повірив би жодному її слову. Для нього все це було облудністю. Грою! Джулія розгубилася, становище здавалося їй безвихідним. Вона опинилася перед чимось не відомим їй досі, чимось таємничим і страшним. Може, це і є реальність? В цю мить унизу почувся гуркіт машини.

— Це батько! — вигукнула вона.

Господи, як добре, що приїхав Майкл! Ця сцена була для Джулії нестерпна, і вона дуже зраділа, що приїзд Майкла покладе всьому край. За хвилину Майкл, радісно збуджений, випнувши підборіддя і втягнувши живота, ще досить вродливий, незважаючи на свої п’ятдесят років, вбіг до кімнати і, як годиться, подав руку своєму єдиному синові, котрого не бачив уже півроку.

XXVIII

Через три дні Роджер поїхав до Шотландії. Поки він був удома, Джулія робила все можливе, аби не залишатися з ним сам на сам більш як на кілька хвилин. Коли ж таке траплялося, то вони розмовляли про всілякі дрібниці.

І коли він, нарешті, поїхав, Джулія нітрохи не шкодувала за ним. Вона ніяк не могла забути недавньої розмови. Особливо чомусь її хвилювали Роджерові слова про порожню кімнату: вона заходить туди, потім хтось відчиняє двері, а там нікого немає! Щоразу, коли вона згадувала про це, їй ставало моторошно.

«Я ніколи не претендувала на славу пишної красуні, але ніхто ще не заперечував того, що в мене яскраво виражена індивідуальність. І це безглуздя, що, мовляв, оскільки я виступаю в ста ролях і в кожній по-різному, то в мене немає свого обличчя. Я щоразу перевтілююся саме тому, що я — першокласна актриса! — Джулія спробувала згадати, що діється з нею, коли вона входить до порожньої кімнати. — Але я ніколи не лишаюся на самоті, навіть коли у кімнаті нікого немає. Поруч зі мною завжди хтось є — Майкл, або Іві, або Чарлз, або публіка. Не в плоті, звичайно, а, так би мовити, незримо. Треба буде поговорити з Чарлзом про Роджера».

Та Чарлз, на жаль, кудись саме поїхав. Але він незабаром повернеться на генеральну репетицію і прем’єру; протягом двадцяти років він жодного разу не пропустив цієї події, й після генеральної репетиції вони завжди вечеряли разом. Майкл, напевно, залишиться в театрі, турбуючись про освітлення та інші речі, отже, вони з Чарлзом поїдуть до ресторану тільки вдвох і зможуть там досхочу про все поговорити.

Джулія уживалася в свою роль. Для створення сценічного образу їй зовсім не треба було займатися якимись особливими спостереженнями; вона повністю перевтілювалася в жінку, яку мала грати, — настільки переймалася думками й почуттями своєї героїні, що вони ставали її власними. Інтуїція підказувала їй сотню маленьких штришків, які потім вражали людей своєю правдоподібністю; та коли її запитували, де вона їх знайшла, Джулія не могла відповісти. Цього разу вона хотіла показати жваву, веселу, іноді бентежну вдачу місіс Мартен, жінки, яка грає в гольф, яка що думає, те й каже своїм знайомим, але в душі все ж таки залишається респектабельною жінкою із буржуазного середовища, котра мріє про спокійне й затишне родинне життя.

Майкл не любив пускати на генеральну репетицію сторонніх, до прем’єри він тримав п’єсу в секреті і цього разу, крім Чарлза, запросив тільки фотографів та костюмерів, чия присутність була конче потрібна. Джулія грала не на повну силу, заощаджуючи енергію для прем’єри. Під вимогливим Майкловим керівництвом репетиція пройшла добре, і о десятій годині Джулія з Чарлзом уже сиділи в залі «Савоя». Перш за все вона запитала його, якої він думки про Евіс Крічтон.

— Непогано грає і досить-таки гарненька. А в своїй сукні в другій дії Евіс була просто чарівна.

— У цій дії я матиму іншу сукню, яку спеціально замовила у Шарля Деверіля.

Чарлз не помітив усмішки в її очах, коли Джулія глянула на нього, а якби й помітив, то однаково не здогадався б, що це означає. За порадою Джулії, Майкл здорово наморочився з Евіс. Він репетирував з нею в своєму кабінеті в театрі й змусив її завчити кожну інтонацію й жест. Джулія мала всі підстави гадати, що, крім того, він кілька разів запрошував Евіс до ресторану на обіди й вечері. Тепер вона грала свою