Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

тому, що можна було б судити, національний польський наряд — шляхетські жупан та делія — зовсім не виводяться з турецьких чи татарських костюмів, але ж від йопули, зо була одягом європейського лицарства в другій половині XV сторіччя. Хто не вірить, нехай обдивиться французькі картини цього ж сторіччя, на яких йопули та каптани лицарів більш-менш подібні на пізніші польські жупани. Така мода тоді панувала в цілій Європі серед шляхетно уроджених. Однак, під кінець XV сторіччя, разом з відходом до небуття лицарства, почала змінюватися мода на заході, тоді коли в Польщі, в зв’язку з фактом, що шляхта залишилася на вершині могутності, ця мода вижила, щоб у наступному сторіччі піддатися виразним орієнтальним впливам. Так само і ставропольське підголення голови було середньовічним лицарським звичаєм і зустрічалося навіть у давніх норманів. Будь-який француз, німець чи англієць, який сьогодні дивується зачіскам панів-братів, зображених на старовинних портретах і доводить, що це все якісь варвари, він є дурнем і невігласом, оскільки саме так підголювали собі голови його власні предки вже в Х-ХІ сторіччях. Підголення голови залишилося в звичаї у польської шляхти, оскільки вона продовжувала культивувати лицарські звичаї ще в XVI–XVII–XVIII сторіччях.

Пан Барановський… — Ян Барановський, стольник брацлавський, був одним з останніх слуг Єремії Вишневецького, який на початку повстання Хмельницького мобілізував десь біля 5–6 тисяч осіб. На жаль, оскільки володіння Яреми були зайняті та знищені козаками, з часом його сили робилися меншими, а значна частина хоругв перейшла на державне утримання. В 1651 році під Берестечком в нього було лише кілька хоругв, а через два місяці Вишневецький згадує в своєму заповітові заледве три роти: гусарську Слугоцького, і хоругви Яна Барановського та Яна Вольського. В тих загонах служила шляхта з України — перш за все, з Задніпров’я. То були люди, що залишили там свої фільварки, маєтки та оренди, і тому в них були власні порахунки з козаками, і тому вони ніколи не давали їм пардону.

Пан Зигмунт Пшиємський — один з найвидатніших офіцерів військ чужоземного трою в середині XVII сторіччя. Зигмунт Пшиємський гербу Равич був сином галіцького підкоморія і від юних літ служив як військовий в шведській армії під командуванням князя Бернарда Веймарського, приймав участь в облозі Орлеану. В 1646 році перейшов на французьку службу, вербував в Польщі піхоту для Людовика XIV, а ще для Владислава XIV Вази. Після вибуху повстання Хмельницького дав познати себе як досвідчений та вмілий офіцер. Приймав участь в боях під Збаражем в 1649 році, де командував обороною одного з відрізків валів (поміж Фірлеєм та Розражевським). 4 лютого 1650 року він зробився старшим над коронною армією, чи то, як казали, генералом коронної артилерії. Заслугою Пшиємського було введення до полків піхоти іноземного строю легких польових гармат (полкових) з ваго — розміром три – чотири фунти. Пшиємський ввів також поєднані з ядром порохові заряди, завдяки яким, під час заряджання мушкетів піхотою, полкові гармати, про які йде річ, могли зробити три постріли.

В 1651 році під Берестечком він командував польською артилерією, його справою також був шик польських військ на третій день битви, завдяки якому коронна армія відбила всі атаки козаків і татарів. В критичний момент битви, саме гармати Пшиємського обстріляли почет хана, який спішно покинув поле бою. В тому ж самому році він вистроїв о бою польські війська під Білою Церквою, а після завершення кампанії залишався при боці польного гетьмана.

Якби Пшиємський став польним гетьманом замість Калиновського, скоріш за все, не дійшло б до різні під Батогом, але, можливо, він був би в стані усмирити козацьке повстання і без труду розбити поєднані сили запоріжців і татар. Але ж Пшиємський посварився з Калиновським, оскільки критикував (і не без рації) всі рішення гетьмана. Перш за все, він був проти маршу на Батіг; а ще він вважав, що гетьман вибрав дуже велике місце під табір. Вже в ході битви він пропонував Калиновському, щоб той разом з кіннотою пробиватися до Каменця або ж на північ, сам же він повинен був залишитися в зменшеному таборі разом з піхотою іноземного строю і дати відсіч козакам. Але ж цей план був відкинутий гетьманом, який заздрив славі та поважання у жовнірів Пшиємського.

Донна Розанда… — коли не відому, в чому річ, як правило, річ йде про жінку. Так було і у випадку кампанії 1652 року, оскільки головною ціллю Хмельницького стало не здобуття руки дочки молдавського господаря для сина Тимофія. Хмельницький тим чином намагався зробити Молдавію залежною від себе, щоб зміцнити власні сили перед новою війною з Річчю Посполитою.

При вісті про планований шлюб молодого Хмельницького з Донною Розандою в Речі Посполитій закипіло, оскільки серед конкурентів на її руку було кілька польських магнатів — серед них був Петро Потоцький і, може, навіть Марчин Калиновський. А щоб додати тим випадкам пікантності, належить пам’ятати, що, якби козацький ватажок Тимошко Хмельницький став чоловіком Розанди, він став би шваґром… Януша Радзивілла, потужного польського магната (і пізнішого зрадика часів Потопу), який, в свою чергу був жонатим ну старшій дочці Лупула. Так що немає нічого дивного, що польські та литовські магнати були абсолютно проти такого мар’яжу.

Проти цьому шлюбові був, ясне діло, і сам господар Лупул, що висилав тривожні листи Янові Казимирові та Марчінові Калиновському — останньому, зрешта, він і обіцяв руку Розанди. Серед всього іншого, саме з цієї причини польний гетьман і вирішив іти під Батог і перешкодити Хмельницькому, який і влаштував там йому криваве сватання.

Панки обіцяли прислати могутні хоругви, по всіх магнатських замках готувалися вийти в поле. Це повинно було стати якоюсь романтичною виправою, на яку практично майже вся лицарська молодь присвоїла гасло: боронити красивої принцеси і не допустити, аби, поминувши Потоцьких, Вишневецьких, Калиновських, вона дісталася ло рук дикого, неотесаного козака, — писав про батовський похід Людвік Кубала в ХІХ сторіччі. Подібне формулювання, зрозуміло, є абсолютною дурницею, оскільки жовніри та ротмістри з коронного війська не були шляхетними Парсифалями чи то інші паладини з лицарського роману, та і гетьманові Калиновському далеко було до короля Артура. Причиною страшного розгрому під Батогом була не романтика, явно далека розуму шляхтичів XVII сторіччя, але ж так добре знані нам з теперішньої Польщі таки риси як дурість, жадність, магнатські пиха та самоволя, а перше за все — неспроможність скарбово-війскового апарату давньої Речі Посполитої, який