Читати книгу - "Там, у темній річці"

— Хіба це диво? — в її очах світилися бісики.

— Ну гаразд, це не диво. Принаймні не за тутешніми високими вимогами до див.

— Зате вийшов гарний знімок, — визнала вона.

Він відкинув кришку коробки, дістав пластину і поставив проти світла. Язичок полум'я ніби оживив зображення. Рита підсунулася ближче, і тепер лише крихітна відстань відділяла їх одне від одного. Вона нахилилася і вдивилася у фото.

— А де знімок, що був зроблений два роки тому? — спитала Рита.

Він витяг із коробки іншу пластину й подав їй. Коли вона нахилилася, Донт побачив краплинки дощу в її волоссі.

Було надто темно, щоб порівняти ці світлини в усіх подробицях, проте сама ідея про порівняння наштовхнула його на питання — і він був упевнений, що воно зріє і в голові Рити.

— Два роки тому я фотографував дворічну дівчинку, а сьогодні — чотирирічну. І я не знаю, чи то була та сама дитина, чи вже інша. Це вона, Рито? Це Амелія?

— Гелена у цьому впевнена.

— А Вон?

— А от він — не дуже. Раніше мені здавалося, буцімто Вон переконаний, що це — геть інша дитина. Але тепер гадаю, що він вагається.

— А ви самі що думаєте?

— Дворічна і чотирирічна дитина схожі достатньо, щоб припустити, що це можливо, але недостатньо для цілковитої впевненості.

Вона сперлася руками об край висувного стола.

— Подивіться на це з іншого оку. Візьмімо сьогоднішню фотографію.

— Так?

— Який, на вашу думку, вона має вигляд? Я маю на увазі не чіткість, композицію й інші професійні критерії оцінки вашої роботи, а саму дівчинку. Якою вона вам здалася?

Він придивився до зображення, але у світлі свічки складно було детально роздивитися вираз обличчя.

— Очікування? Наче ні. Може, надія? Теж ні.

Він обернувся до Рити, сподіваючись на підказку.

— Вона тужить, Донте.

— Тужить?

Він знову придивився до фотографії, а Рита продовжила:

— На річці вона постійно крутить головою в обох напрямках, ніби чекаючи на щось. Щодня очікує, що станеться дещо. А воно все не стається. А вона все чекає, і вдивляється, і плекає надію, але з кожним днем надії залишається все менше. Тепер дівчинка чекає без жодної надії.

Він глянув на неї. Її слова наче були схожі на правду.

— Чого ж вона чекає?

Раптом він збагнув, що й сам знає відповідь на це запитання.

— Свого батька, — промовив він.

І в ту ж мить Рита сказала:

— Свою матір.

— То, врешті-решт, її треба віддати Робінові Армстронгу?

Рита зсунула брови.

— Гелена каже, вона до нього байдужа. Та якщо вони не бачилися так давно — а він сам це визнав ще тоді, в «Лебеді», — дівчинка просто його не пам'ятає.

— То вона може виявитися його дочкою.

Жінка помовчала.

— Робін Арсмтронг насправді не такий, яким хоче здатися, Донте.

Він помітив, що Рита роздумує, чи варто розповідати йому все. Судячи з виразу її обличчя, вона наважилася.

— Він розіграв непритомність у «Лебеді». Його пульс був аж надто стабільним. То був спектакль.

— Навіщо?

На Ритиному обличчі миттю з'явився вираз похмурої спраглості, як і щоразу, коли політ її думки наштовхувався на перешкоду.

— Не знаю, але цей молодик щось приховує.

Дощ припинився. Вона наділа рукавичку, а коли потягнулася по іншу, то виявилося, що та в руках у Донта.

— Коли я зможу сфотографувати вас іще раз?

— Вам більше нема чим зайнятись, окрім як знімати сільську лікарку? Гадаю, вже досить.

— І близько не досить.

— Можна мені мою рукавичку?

Так, у кокетстві її точно не звинуватиш, навіть щодо рукавички. Фліртом тут нічого не доб'єшся. Вона відмовлялася розуміти натяки та з презирством ставилася до галантності. Визнавала тільки прямоту.

Він розтиснув пальці, віддаючи їй рукавичку, і вона обернулася до дверей.

— Коли я бачу вас із дівчинкою…

Вона зупинилася, і він помітив, як напружилася її спина.

— Цікаво, чи хотілося вам колись…

— Мати дитину? — щось у її тоні дало йому надію.

Вона обернулася і подивилася просто йому в обличчя.

— Мені тридцять п'ять років. Я для цього застара.

Він отримав явного відкоша.

У тиші, яка зависла після її відповіді, стало зрозуміло, що дощ усе ж ненадовго припинявся. Він знову забарабанив, але вже не так сильно.

Рита щось буркнула і поправила шарф. Донт старанно обігнув її, щоб відчинити двері; у цьому чудернацькому танці вони навмисне трималися якомога далі одне від одного.

— Провести вас до дверей?

— Це лише кілька ярдів. Краще залишайтесь у теплі.

І вона пішла.

Він розмірковував про її вік. Тридцять п'ять років. Зовсім не стара. Йому здалося, чи він почув якусь невпевненість у її голосі? Спробував пригадати цей обмін репліками, намагаючись відтворити усі інтонації. Але його слухова пам'ять була значно гіршою, ніж зорова, а він не хотів плекати безнадійні сподівання.

Зачинив двері й притулився до них. Жінці ж природно хотіти дітей, чи не так? У його сестер були діти, а Меріон, його дружина, побивалася через неможливість стати матір'ю.

Він підсунув до себе коробки, і перш ніж повернути скляні пластини на місце, ще раз подивився на сьогоднішній знімок. На фото дитина з очікуванням вдивлялась у верхів'я ріки. Чекає свого батька? Так, дуже правдоподібно. Якусь мить він сумно дивився на зачинені двері, а потім сховав пластини у коробку і потер очі кулаками, ніби звільняючись від примари.

Джин у чайнику

Рівень води піднявся до вершечка першого стовпчика, як це завжди буває після такого дощу. Це повторювалося щороку і тривало від одного дня до тижня. Лілі була напоготові. Втім, цього разу не було ані сердитої бурхливості, ані небезпечної вайлуватості. Вода не шуміла, не ревла і навіть не плювалася бризками на поділ її спідниці. Вона текла рівномірно та зосереджено, не звертаючи жодної уваги на Лілі та її справи.

Що скаже священник? Лілі вилила свиняче їдло до корита. Поставивши відро на землю, мало не впала поряд із ним. Ще нещодавно Лілі боялася, що він її звільнить, адже вона не вийшла на роботу через повернення Енн. Потім настав той жахливий день, коли священник питав, скільки їй років і чи давно бачила свою матір. Після того вона помила плінтуси, пересуваючи важкі меблі, вибила порох із фіранок у порожній спальні, якою ніхто ніколи не користувався, відмила стіни у вбиральні, вичистила спідній бік кухонного стола, де в куточках полюбляли гніздитися павуки, але ніщо не могло заспокоїти їй нерви. Упродовж декількох четвергів вона очікувала отримати разом із тижневою платнею ще й повідомлення про звільнення, і відчувала неймовірне