Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Свят знизав плечима.

– Я про таке ще не задумувався. Рано думати про сім’ю. Воно може й круто, коли є таке собі гніздечко, до якого завжди можеш повернутись, а з іншого боку, чи я створений для цього, не знаю. Можливо, я б хотів все життя кататись по світу. А ти б їздила зі мною?

Питання застало мене зненацька. Та й взагалі, діалог був трохи дивним. З одного боку, він розповідав, що не хоче жодної стабільності, ні в чому, з іншого – цікавився, чи хотіла б я з ним бути, чи склала б компанію, чи поїхала б кудись. Та як це взагалі може комбінуватись в одній людині настільки легко і просто? Йому не здається, що частина його заяв геть протилежні?..

– Не знаю, чи можу зараз тобі відповісти нормально, чесно, – озвалась я. – Чи їздила б я з тобою? А навіщо?

– Як моя муза.

Я всерйоз задумалась над цим питанням. А потім повільно, підбираючи слова, ніби здавала найважливіший іспит в своєму житті, проговорила:

– Бути просто музою, надихачкою – це все одно що придатком до іншої людини. Може, воно тобі зараз дуже дивно прозвучить, але я б хотіла бути варта чогось сама, як окрема одиниця, а не як образ, чи як хтось, хто когось надихає, чи… Ні, справді. Це звучить шалено паскудно, напевне. Просто я хочу самореалізуватись, от. Але поки що не можу уявити, як то воно працює і ким мені треба бути, аби все вийшло.

– Може, ти у Києві знайдеш відповідь на своє питання.

– Можливо. А ти вже знаєш, що саме буде твоїм призначенням?

Свят замість відповіді довго дивився у вікно. Ми проїжджали вже через центр міста, дивились на арку парку, потім на стару школу, театр, будівлю експоцентру, потім з іншого боку – на собор, і далі – на нескінченний Південний Буг, що простирався по обидві сторони від мосту, величний та прекрасний.

– Хочу фотографувати, – сказав нарешті Свят, – аби зупинити найпрекрасніші миті, щоб воно все застигло у часі і було таким принаймні десь. Вічним. З іншого боку – хочу, щоб світ рухався вперед, і бігти з ним в його ритмі. Хочу побачити багато всього. Але чи є щось з цього моїм призначенням, чи це просто великий перелік моїх бажань, я, Любаво, поки не в курсі. Думав, якщо чесно, що ти могла б допомогти мені трохи розібратись в собі.

– Як саме?

– Не знаю. Просто коли я дивлюсь на тебе, я думаю, може, я насправді мрію не про все це, а просто бути з людиною, яка мене розуміє? Ти перша, з ким можна говорити відкрито.

Він обережно торкнувся пальцями мого підборіддя, змушуючи повернути голову, і ніжно поцілував в губи. Спочатку це було просто ласкавим доторком, ніби морський бриз, потім стало шквальним вітром, що жене в спину.

Я відсторонилась.

– Ми у тролейбусі, – нагадала я Святові.

– Так. Це недобре, – кивнув він.

Його слова все ще крутились у мене в голові. Те, що я від нього почула, це було зізнання? Чи мені просто здалось, і насправді він говорив цілу купу приємностей лише заради того, щоб їх говорити?

Тролейбус заїхав до іншої частини міста, не такої ошатної, як наш район. Тепер замість багатоповерхівок і величного собору ми дивились на центральний ринок. Потім нарешті показався вокзал, отже, прийшов час виходити.

Скреготливий голос проголосив, що ми вже на кінцевій зупинці. Свят встав першим, подав мені руку, допомагаючи встати, тоді підхопив наші речі, знову категорично заборонивши мені їх хапати, та кивнув головою у напрямку виходу.

– Давай, щоб не запізнитись! – підігнав він, хоча було ще досить рано.

Я відчула, як в мені наростає поступово паніка. Я ніколи не їздила поїздом без батьків, та й з ними – всього одного разу, а цього явно мало, щоб вважати себе досвідченою у питаннях подорожей! А що, як я загублюсь? Чи буде незручно щось спитати у Свята, то так і підвисатиму, не знаючи, що й робити…

Ми вдвох вискочили на вулицю, і в цю ж мить хлопець ледь не змішався з юрбою. Я відчула себе безпомічною і миттю кинулась за ним; на переході спіймала за лікоть і тепер йшла поруч, не відпускаючи ні на мить.

Так надійніше.

Добре, що вчепилась у Свята, а не в когось чужого, бо зараз я була в такому стані, що могла скоїти і більшу дурницю. Крутила головою, мов та бовдурка, намагаючись зрозуміти, куди нам іти. Коли в головному залі очікування, куди ми зі Святом зайшли, побачила табло, то ледь розібрала, що з усього переліченого – наш маршрут, а тоді, осоловіло моргаючи, перепитала:

– Платформа два? Прибуває з південного боку… А куди, власне, нам йти?

– Ти що, ніколи не була на вокзалі? – осміхнувся Свят. – Ходімо.

Швидкий біг підземним переходом – і ми знову опинились в натовпі людей, що чекали на свій потяг. Той уже прибував, і я розгубилась, як так швидко минув час. Він видав протяжний гудок, зупинився, і я знову зависла, не знаючи, де потрібний вагон. А от Свят орієнтувався добре; він схопив мене за руку і потягнув до східців, дав квитки провідниці і заскочив всередину, тоді поманив мене, затягуючи за собою. Я засумнівалась раптом, але потім зрозуміла, що у Свята мої речі, та й взагалі, пізно підступати, і піднялась слідом за ним.

Він притиснув мене до себе, нахилився і знов поцілував. Повз нас хтось проштовхувався, незадоволено шиплячи, а я могла думати тільки про той поцілунок.