Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Та пропади він пропадом, цей твій дух!

— Дух не мій, і пропасти не може… Приречений завжди біля скарбу знаходитися. Тож і приходив по допомогу. Втомився... за стільки років. Спокій знайти хоче. І ти знаєш, я йому вірю... Була в ньому якась приреченість, смуток.

— Добрий ти занадто…

— Ось саджу зараз з коня і примушу поряд зі стременом бігти, тоді дізнаєшся який я добрий! — жартома пригрозив Нестор.

— Що?! — узялася в боки молодиця. — Це ми зараз подивимося, хто побіжить! А ну, дай-но мені розвернутися! Пусти, кажу! І не лапай, не лапай! Шо ти мене, як тісто в діжці мнеш?! Охххх… Ну, годі, вже, годі…

Так жартуючи, та сміючись і в Смілу в'їхали.

Незважаючи на те, що до світанку ще залишалося не менше години, схід ледь рожевів, — місто вже не спало. З усіх будинків виходили люди, віталися з сусідами і, дрібними струмками стікалися в основний потік, йшли у бік церкви. З широко відчинених дверей якої на вулицю виливався широка смуга світла, немов там, усередині вже давно зійшло сонце.

Увійшовши до храму, Нестор знайшов очима отця Марічки на чоловічій половині, і протиснувся. я до нього.

— Христос народився, — промовив тихо.

Той відповів і трохи відсторонився, даючи місце зятю.

У церкві задушливо і трохи паморочливо пахло ладаном та димом від запалених свічок, що яскраво горіли всюди, де лиш можна було приліпити, не побоюючись пожежі. Священник речитативом вів богослужіння, і Нестор, під його розмірений голос, сам не помітив, як поринув у роздуми.

Ні, духові він не повірив. Розумів, що той, якщо й не обманює безпосередньо, все одно дбає про свій зиск, а не про те, як допомогти козакові скарб знайти. І що це буде дуже непростим завданням. Але надто вже смачною була принада, щоб навіть не спробувати.

Адже не кілька сотень дукатів везли бусурмани своєму хану, а царські поминки за рік! Це ж така прорва грошей, що й уявити складно. Скільки мушкетів можна було б купити… і куль, і пороху! Напевно, полк озброїти вистачило б. А козакам, ой, як потрібна зброя... Однією шаблею багато не навоюєш. Самому доводилося бачити, як злитий залп з кількох десятків мушкетів завертав на втечу куди більший чамбул татар. А якщо вдавалося ще й вдруге вистрілити, то голомозі так поганяли своїх бахматів, що ті аж стогнали. І в тому останньому бою, якби козаки мали більше вогнепальної зброї, загиблих було б набагато менше. До речі, турки це давно зрозуміли, і свої найкращі загони — яничар озброюють мушкетами.

Тож куди б крива не вивернула, а він дочекається означеної духом години і піде до Степанової балки. Чого б це йому не вартувало.

Нестор так задумався, що прийшов до тями тільки, коли на заключні слова священника вся церква відповіла:

— Славіть Його!

— Гей, зятю? Ти де витаєш? — штовхнув його в бік Остап, а потім додав із смішком. — Бачу, зовсім заїздила тебе моя кобилиця. Стоячи спиш...

— Задумався, — перехрестився Нестор.

Весело гомонячи, у передчутті свята, народ уже потягнувся назовні. Рушили слідом і Нестор із тестем.

— Ну що? Не передумали? До нас? — спитав Остап уже надворі.

— Я їм передумаю, — вклинилася між чоловіками Одарка. Інші Комарі трималися за матір'ю — Навік ображуся! А ну, хутко за мною!

— Ідіть, ідіть, — відмахнувся Остап. — Ми слідом. Зараз тільки до канцелярії заглянемо на хвилинку, і одразу додому.

— Ну, чого козака до шинку тягне, я б ще зрозуміла? — Здивувалася теща. — А в канцелярію навіщо?

— Так там ті харцизи, що хутір підпалили, сидять… — пояснив Остап. — Хочу дізнатися: зізналися чи ні?

— Ааа… — кивнула Одарка.—Так давайте, усі гуртом підемо.

— Баб там тільки не вистачало, — відмахнувся Остап. — Ідіть додому. Стіл накривайте. Ми хутко…

— Гаразд, — не стала сперечатися теща, підхопила Марічку під руку і спритно задріботіла у напрямку хати.

— Ти ж не проти? — тільки тепер поцікавився думкою зятя Остап.

— Ні, звичайно… Чого раптом? Ти ж не за тридев'ять земель кличеш. Від церкви до канцелярії — площу перейти.

— Так… — кивнув Комар. — До речі, я щось сердюків біля дверей не бачу. Ану, ну…

Тепер і Нестор звернув увагу, що на ганку будівлі пусто.

Швидким кроком вони перетнули площу і піднялися східцями. Нестор смикнув за ручку, і двері відчинилися.

— Що за дива? — гмикнув Комар. — Гей! Є хто живий?! Христос народився!

У відповідь — тиша.

— Не зрозумів…

Тесть переступив через поріг. Усередині теж нікого не було. Двері в кімнату писаря зачинені на ключ. Світлиця, де сотник приймав відвідувачів, — теж. Зате, спустившись сходами до підвалу, побачили, що холодна, в котрій тримали злочинців, була відкрита. І всередині нікого.

— Ще раз не зрозумів? — почухав потилицю Комар. — Куди всі поділися?

— Та гаразд, ну їх до біса… — махнув рукою Нестор. — Свято сьогодні яке… Чи варто затьмарювати? Потім розберемося.