Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

Єва

Ще кілька тижнів потому я жила своїм спокійним життям. Ходила на улюблену роботу та у вихідні їздила до батьків. З Сергієм я таки розлучилася, на радість своїй родині. Ліза після того дня поїхала до столиці, позичивши у мене грошей і обіцяючи обов’язково повернути, як тільки заробить. Все в мене було чудово, доки вона не повернулася. Я навіть сама не зрозуміла, як їй вдалося вмовити мене залишити все і поїхати в цю глушину. Ось завжди я ведуся на її ідіотські ідеї! І щоразу присягаючись  собі, що він останній! Хоча цей справді може таким стати, адже зараз я сиджу в чужому будинку і дивлюся на труп мого колишнього чоловіка. І все б нічого, але здається, я сама його вбила. Чому здається? Та тому, що я вся в його крові та нічого не пам'ятаю! Ще й подруга десь зникла, а мені страшно і що з усім цим робити, я зовсім не знаю!

-Ну, Лізко! Я тобі влаштую! Буде тобі спадщина по повній програмі! - погрозила я рукою в порожнечу!

Тут також, здається, треба все пояснити?

За два дні до цього…

«Поверніть ліворуч!» - несамовито кричав мій навігатор!

-Та заткнися ти вже! - розлютилася я. Це вже третє "ліворуч" за останні двадцять хвилин. Але проблема вся в тому, що повертати нікуди! "Ліворуч" суцільною стіною росли дерева і можливості, навіть на моїй машині, немає туди проїхати!

Знаєте той момент, коли ти робиш щось, що зовсім не хочеш робити, адже просто не хочеш образити своєю відмовою людину, а ця зараза нахабно користується цим? Я знаю!

Останні півтори години лаю себе, на чому світ стоїть за невміння відмовити Лізці. За яким бісом я поперлася в цю Тмутаракань? І все б нічого, але бензин практично на нулі, а я скачу по вибоїнах і горбах, і кінця цьому не видно!

Хоча ні, ось він, кінець! Машина сіпнулася і затихла!

-Зашибісь! - стукнула я рукою по керму, — Ну і що мені тепер робити?

Питання звичайно було риторичне, адже відповісти на нього мені не міг ніхто, зважаючи на відсутність у машині когось, окрім мене.

-Ну, Лізко, ось нехай я тільки дістануся тебе! - погрожувала я, беручи в руки мобільний, — Все краще і краще! Навіть мережі немає в цьому забутому Богом місці!

Я відкинула непотрібний гаджет на сусіднє сидіння та озирнулася. Надворі вже смеркає, а я стою серед поля, на дорозі, яку тільки ідіот і мій навігатор міг назвати такою. З одного боку ліс, з іншого — необроблене поле. І довкола ні душі.

Я відчинила двері з наміром вийти, але потім глянула спочатку на сиру землю, а потім на свої туфлі від «Валентино». Не думаю, що дванадцятисантиметровий підбор нормально переживе мій вихід на вулицю.

Тяжко зітхнувши, я повернула ноги в салон і ще раз взяла телефон. Декілька разів перезавантажувала його, сподіваючись на диво. Але його не сталося. Ще поки світло, то крім злості я нічого не відчуваю, але розумію, що зовсім скоро настане ніч і що мені далі робити, не розумію.

Якщо вірити навігатору, то село з чудовою назвою «Боголюбове» знаходиться всього за сім кілометрів, за цим лісом. Але як я піду лісом у таких туфлях, ще й уночі?

На подругу я була не просто зла, а вже вигадувала їй всілякі покарання! І навіщо я відповіла на той дзвінок? Я давно знала, що мені треба завершити спілкування з нею, але завжди було шкода її. А тут вона зателефонувала з проханням допомогти їй оцінити будинок, котрий залишив їй в спадок якийсь родич. Попереду були вихідні та роботи не багато, тому я і погодилася. Думала швиденько поїду подивлюсь що там і повернусь назад. Та цей довбаний навігатор завів мене незрозуміло куди та тепер я без бензину стою посеред поля.

В той момент, коли вже збиралася плакати, побачила світло фар, котре йшло зі сторони лісу. Інша на моєму місці злякалася б, а я, навпаки, зраділа. Мені було вже все одно, здавалося гірше і бути не може. Попри підбори, я вискочила з машини та замахала руками. Поряд зі мною зупинилися старенькі «Жигулі», за кермом яких був мужичок років семидесяти.

-Ти як тут опинилася? – здивувався він, вийшовши до мене.

-Доброго вечора! – посміхнулася я.

-Доброго,- відповів він,- трапилося чого?

-Їхала в «Боголюбове», а бензин закінчився і мережі немає…- сумно відповіла я.

-З мережею у нас завжди проблеми, але чому ти поїхала сюди? Хоча і машина в тебе гарна,- він подивився на мій позашляховик,- та все одно краще було б по трасі їхати.

- Та дурний навігатор повів сюди, дороги я не знала от і довірилася…

-Так, з цими штуками завжди біда! Тобі пощастило що я вирішив так дорогу скоротити, адже у нас сюди ніхто не їздить. Просто спішу на допомогу сину, він колесо пробив на трасі, а запаски немає.

-Скажіть, а не можна трохи бензину купити? Я заплачу…

-«Заплачу», - передражнив він мене,- все у вас городських в гроші впирається! У нас, допомогти людині в біді, завжди приємно. Сьогодні тобі дійсно щастить, якраз купив каністру бензину, лежить в багажнику. Зараз погодуємо твою машинку.

Він дістав з багажника каністру і лійку. Я намагалася йому допомогти, але він тільки відмахнувся. Все робив сам, розповідаючи про життя в селі. А потім запитав до кого я їду.

-Та я і сама до пуття не знаю. Подруга отримала в спадок будинок, попросила допомогти оцінити його.

-Це Петровича будинок?

-Чесно, не знаю.

-А адреса яка?

-Садова, 5.

-Ну точно, Петровича. У нас тільки він помер недавно. А сьогодні я якраз бачив там білявку незнайому. Твоя подруга?

-Ну Ліза точно білявка, виходить моя.

-Та вона. Я просто живу напроти. Якраз Зорьку виводив пастися і бачив її. Приємна дівчина, привіталася. Ще і Зорька їй сподобалася. А знаєш яке молоко вона дає? Найкраще в усьому районі. Заходь завтра свіженького дам!

-Обов’язково!- перебила я його, адже він вже давно закінчив, а про Зорьку мені було не дуже цікаво,- Як проїхати в село підкажете?

-А як же! Через ліс зараз, там побачиш накатану дорогу. Раніше трактори їздили в поле і накатали. Їдь прямо і ніде не звертай, там побачиш кладовище і церкву. От за нею якраз і починається наша вулиця. Твій будинок третій зліва.