Читати книгу - "Небезпека у лісі!, Страгозорый "

      Сьогодні я зайшов набагато далі, ніж заходив до цього, пересиливши страх бути кимось поміченим ще від самого початку моєї «мандрівки». Але боятися нікого й нічого. Батькам я повідомив, що трохи погуляю наодинці після полювання, тому ніхто особливо запитувати мене про те, чому я приніс так мало здобичі або взагалі не приніс її не буде, й шукати відмазки на ці питання не треба. Це добре.

       Ліс поступово ставав дедалі густішим, через що мені доводилось все частіше дивитися під ноги, бо тіні тут ставали густішими, й нормально роздивитися щось під ногами можна було тільки вдивляючись декілька секунд. Дерева тулились одне до одного, ніби намагались трохи зігрітися у цьому вечірньому холоді, який раптово прийшов до нас, і прихід якого очікував багато хто. 

    Здавалось, тут затихли майже усі звуки. Птиці ледь чутно співали. Їхні голоси, як і рідкісний шепіт гілок звучали досить приглушено, ніби я зайшов у якусь мертву точку, де ніхто не хотів жити, і яку обходили стороною. Здавалось, що якщо я зайду ще далі, перестану чути взагалі щось. Це виглядало досить дивно, рахуючи те, що майже поряд зі мною пару разів пробігали білки, а десь зверху лопотіла крилами загублена птиця, й нічого мертвого тут не було.

    Це ідеальне місце для життя, особливо для маленьких тварин по типу тих же білок чи мишей. Їм тут досить легко сховатися, бо поки людина спробує виплутатися із ще однієї «пастки» між деревами й придумати, що їй треба зробити, щоб дістатися до добичі, тварина встигне зникнути десь там. Тому дивно, що тут майже нікого нема.

     Обережно обійшовши ще декілька товстих коренів дерев, які виринали з-під землі, ніби теж хотіли подивитись на сонце, як на щось новеньке й при цьому заплутати ноги не дуже уважної людини, я почув один зі звуків, який відрізнявся від тих, які я чув що цього. Я чув щось схоже, коли річка ледь не виходила за межі підчас дуже поганої погоди, але зараз звук був більш спокійним. Складалося таке відчуття, наче вода десь там не збирається виходити за межі, замість цього лише показує, що вона є. Досить дивне відчуття...

    Став йти трохи швидше, щоб побачити, що там відбувається. Коли вийшов на велику галявину, очі трохи засліпило. Це було щось схоже на озеро, але його береги на іншій стороні не було видно, навіть коли я підійшов до води досить близько. Тут легенько пахло мокрою деревиною, а пісок під ногами трохи «вигинався» донизу під моєю вагою. Проміння сонця обережно торкалось поверхні води, роблячи таку собі золотисту стежку, яка інколи ніби трохи мерехтіла.

    Хвилі легенько бились мені по ногам, інколи приходячи до берега, несучи з собою трохи піни. У такі моменти вони більше схожі на маленьких, лагідних конів, які з'являються десь там, і помітивши прибульців, йдуть подивитись, хто він такий.

   Так ось як виглядає справжнє море... Я ніколи його не бачив на власні очі до цього моменту, тільки чув інколи, як старійшини розповідали про нього. Але то усе не те на відміну від того, що я бачу зараз. Так, старійшини гарно розповідали, але я ніяк не міг собі уявити з їх слів, як виглядає море.

    Цікаво, чому до цього ніхто не казав, що воно тут є? Може, ніхто не бачив його, бо просто не доходив до цього моменту? Все-таки, йти довгенько. Могли б і кинути затію, не пройшовши далі.

    Глибоко зітхнув. Повітря тут було на диво приємним і легким, хоч трохи незвичним для мене. Воно й не дивно. Я звик до запахів лісу, а тут ціле море, якщо я звісно не помилився, і це не велике озеро.

    Зайшов трохи далі, відчуваючи, як трохи нагріта вода, яка ще не встигла до кінця охолонути, огортає мої ноги. Це було теж трохи незвично. Я звик до більш води на риболовлі у річці, бо сонце зазвичай не торкається її.

    Простоявши ще декілька хвилин і дивлячись вперед, при цьому даючи думкам пливти у голові так, як вони хочуть, я вирішив, що скоро вже час повертатися додому. Вийшовши з води, я підійшов до поваленої колись невідомо ким або чим колоди й сів на неї, став чекати, доки трохи висохнуть ноги. Тут, хоч і г прозахідному, але сонці це буде набагато швидше, ніж у лісі.

..

..

..

..

— Від тебе трохи дивно пахне. - Мовив батько, повернувши до мене голову, коли я зайшов до нашого кубла.

— Я був на річці. - Вирішив збрехати я. - Якраз у тому місці, де зазвичай мало хто рибалить, і де буває досить волого навіть попри спеку. Можливо, через це я приніс запах вологи.

— І тягне ж тебе бути на самоті аж у таких віддалених місцях... - Мовив трохи невдоволено батько, повертаючись до того, що робив до нашої розмови. А саме до читання.

    Я пройшов трохи далі й сів поряд з чоловіком, подивившись, що він читає. Мабуть, це книга одного зі старійшин - тільки вориемають книги, старіші навіть за них самих. Цікаво, чому батько вирішив взяти більш стару книгу? Спробував прочитати те, що було написано на одній зі сторінок, але майже нічого не вийшло. 

— До речі, де зараз мама? - Запитав я, вирішивши нарешті порушити тишу в печері довкола нас.

— Вона пішла на полювання разом з іншими. - Спокійно мовив батько, закриваючи книгу, бо мабуть побачив мій зацікавлений погляд. - Гадаю, вона зовсім скоро вже повернеться.

— Зрозуміло... - Мовив більш тихо я, відчуваючи, що батько без особливого бажання розмовляти зі мною відбиває увесь хороший настрій, який у мене і до цього вже грозився піти на саме дно. 

    Щось мені не подобається настрій батька. Зазвичай він розпитує мене більш активно, куди я ходив, з ким бавився і про що думав підчас прогулянки. А зараз... Щось явно було не так. Так, звісно, батько зазвичай спокійний та ненав'язливий, але зазвичай за вечір він спитає у мене хоч щось. Чоловіка наче підмінили.

    Може, все через ту дивну ситуацію, яку я розповів батькам до цього? Невже вони зрозуміли, що усе може бути більш серйозно, ніж вони думали цього? Або просто подумали, що краще буде перестрахуватися про те, що відбувається й почитати про це...