Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Захар більше не повернувся додому. Воно й не дивно - він завжди так робив: зникав після сварки, а через тиждень з'являвся, ніби нічого й не сталося. А я, дурна, раділа  поверненню чоловіка, ховала сльози і крутилася навколо, сприймаючи як шанс. Але зараз, замість звичної злості, відчуваю полегшення. Мабуть, це і є те саме повне спустошення.

Ще один день провожу в ліжку, просякнута запахом цього будинку. Не можу назвати його своїм, бо ніколи не відчувала себе тут господинею. Скоріше сусідкою, економкою, гостею, але не господинею.

Розумію, що потрібно вибиратися з цього стану, але я так втомилася. Закриваю очі і провалююсь у порожнечу. 

Чую кроки, і по тілу пробігає хвиля паніки. Молюся всім богам – існуючим і неіснуючим. Хай піде, будь ласка. Хай залишить мене в спокої. Я ж нічого не зробила. Не треба мене чіпати.

Чоловік лягає поруч, і в мене замирає дихання. 

Уходь, прошу, уходь туди, звідки прийшов. Не муч мою душу, від неї і так нічого не залишилось.

Відповзаю далі, чую важкий зітх. Напевно, він не очікував цього. А мені стає ще гірше. Не від нього – від себе бо захлинаюся у власній огиді.

Тому що дурна.... Бо раніше, варто було йому опинитися в ліжку, кидалася до нього на груди. Рідкісні моменти, коли Білецький вирішував спуститися зі свого п'єдесталу до мене. Чергова маніпуляція. Спочатку вбивав, потім воскрешав. Кидав жалюгідні крихти уваги, щоб запобігти черговій бурі з мого боку. І я з радістю підкорялася. Знала, що це нічого не означає, знала, що він лягає зі мною після неї, але мені було байдуже. Чомусь я вперто вірила, що зможу досягти свого.

Злилася спочатку на нього, потім на неї. А як же я? Чим я краща за неї? Хіба цей чоловік належить мені?  Чи маю право злитися на ту, чиє місце, можливо, займаю? Чому я роками проклинаю незнайому мені жінку, впиваючись власним безсиллям?

Не витримую, сльози прориваються назовні. Нічого, крім відрази, я до себе вже не відчуваю. Прагну погасити істерику, але марно. Серце з шаленою швидкістю падає в прірву.

Відчуваю несподіваний дотик. Легке погладжування по плечу. Мабуть, знову думає, що цього буде достатньо. Кидає кістку, як собаці на ланцюгу, а я подумки відлічую секунди до кінця муки.

Відповзаю ще далі. Втискаюся у стіну, ніби хочу з нею злитись і зникнути.

Уходь, будь ласка, уходь...

Але ж хіба я можу йому це сказати? Я ж не маю жодних прав у цьому будинку, і Захар доводив мені це знову і знову, поки нарешті не навчив.

— Юль, ти мене почула?

А ти хіба щось говорив? 

У вуха ніби вату напхали. Але краще кивнути. Можливо, така відповідь його влаштує? І все швидко скінчиться? Може, він зараз встане і піде?

— Що я сказав, повтори?

О боже, звідки мені знати? Не можу я тобі нічого сказати, не можу. 

Краще подивися, Білецький, яка я жалюгідна. Подивися, як завжди, скрививши обличчя, і піди. Я ж тебе дратую, я знаю. Уходь. Не добивай мене. Я і так ледве жива.

Дзвінок телефону розрізав тишу. 

Не знаю, хто мій рятівник, але навіть якщо це вона, я їй дуже вдячна. Захар голосно вилаявся і піднявся. Взяв телефон і вийшов з кімнати, щоб я не чула. Напевно, точно вона. Але мені вже все одно... правда. 

За дверима чую, як його голос переходить у крик.  Сварка. Завжди сварки. Неважливо, з ким.

Мені це вже байдуже.  Лежу нерухомо, вдивляючись у темряву. У кімнаті холодно, але цей холод не ззовні, а всередині мене. Намагаюся зосередитися, знайти хоч якусь ниточку, за яку можна вхопитися, щоб вирватися  з цього мороку.

Чую, як повертається. Важкі кроки лунають, наче грім, розбиваючи тишу.

Знову щось говорить, але не можу розібрати. Мабуть, тому що не хочу. Його слова – лише шум, непотрібний і дратівливий. Свідомість відключається, захищаючи від чергового удару.

— Ти чуєш мене? 

— Так, — ледве видавлюю з себе. Зосереджую погляд на темній плямі на стелі. Намагаюся відсторонитися, втекти у свій внутрішній світ, де його голос не може мене дістати.

—  Хочеш мене звести з розуму? 

— Ні, Захаре, — відповідаю спокійно. — Я хочу жити. Без тебе.

Зупиняється, знервовано дивлячись на мене. В очах бачу страх – страх втратити контроль над собою. Відкриває рот, щоб щось сказати, але замість цього різко повертається і виходить з кімнати, гупаючи дверима. Я залишаюся одна в тиші, відчуваючи, як повітря навколо стає легшим.