Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Діана

В гуртожиток вертаюсь вже затемна. Пізня осінь, день короткий. 

Звично посміхаюсь вахтерші, тьоті Валі, вітаюсь та підіймаюсь сходами на свій поверх. Звісно, можна й ліфтом, але він у нас парубок непередбачуваний, в будь-який момент може застрягнути, і чекай тоді, поки рятувальники з’являться. А в студентські гуртожитки вони не поспішають. 

В животі розливається приємна ситість. Хоч вечерю готувати не потрібно. Я таки примусила себе поїсти, виключно зусиллям волі ― знала, якщо зараз не поїм, потім доведеться гірше. 

Минаю один сходовий марш, другий. Ліфт гуде. Подумки захоплююсь сміливцями. З кабіни долинають сміх та грайливі голоси. Проводжаю поглядом жовтаве світло, що видніється в щілині між дверима ліфтової шахти та шурую собі далі. Між третім і четвертим поверхом чую лячний “бах” і гіркий стогін. Що ж, це було передбачувано. Сміливці таки застрягли. Співчуваю. 

Підіймаюсь ще трохи вище, туди, де зависла кабіна.

― Як ви там? ― підходжу до дверей.

У відповідь хихотіння та шепіт.

― Норм! ― через хвилину відповідає чоловічий голос.

― Допомога потрібна?

― Ні, дякую! Ми викликали! ― уже жіночий. 

Далі знов хихотіння та шурхіт. Світло горить, отже там не все так погано.

― Гаразд, тоді я йду.

― На добраніч! ― хором, крізь сміх.

От же шалені люди. Хоча, студенти не балувані, й будь-яку можливість використають, щоб усамітнитись. Інколи ловлю себе на думці, що й сама не проти нічку провести в ліфті. Виспатись трохи. Клянусь, якби не відсутність туалету, так би й зробила. Бо сусідка просто неймовірно дістала вічними гулянками та своїм хлопцем, що майже щоночі ночує у нас. Звісно, двушка це не трьошка, тому Тася й тягне його до нас. А мені вже її Владік поперек горла стоїть. 

Он уже через згадку про них додому перехотілось повертатись. Якби ж були гроші, винайняла б квартиру, чи, хоча б кімнату. Але на жаль, зараз мені таке щастя не світить. На підробіток не влаштуватись, всі хочуть на повний день, а пари пропускати не виходить, з цим в універі суворо, відмічають і бали ставлять за кожну присутність. 

Зітхаю, нарешті мій, шостий поверх. Уже не так бадьоро прямую в кімнату. А коли підходжу до дверей, і взагалі настрій падає. Тася знову забула їх зачинити. Уже з острахом переступаю поріг, ляпаю по вимикачу на стіні. Звіздець, так і знала. Двері моєї половини шафи  відчинені. Точно вона рилась в моєму одязі й, мабуть, знов якусь шмотку поцупила. Ніякі розмови не допомагають. Не знаю, як сусідці вдається провернути, але вона дивним чином з мене ледь не ідіотку робить у конфліктах. Й позичає речі без дозволу постійно, наче в неї просто манія якась на мій одяг. І були б там шикарні брендові, а ні, звичайні, деякі з секонду.

Зі злістю гримаю дверима. Й мовчки прошу Всесвіт дати мені терпіння. Сподіваюсь моє прохання до комендантки таки скоро задовольнитися, і вона мене кудись переселить. Ще у вересні до неї звернулась, але місця немає, першачки забили вщент. Надія, що після сесії пара кімнат звільниться. 

Чищу зуби з такою силою, що боюсь, здеру емаль. Душ, піжама. Я настільки розбурхана, що не впевнена, чи засну. Але як тільки заплющую очі, у думках чому з'являється отой незнайомець з кафе. Наче на яву відчуваю його доторки та поцілунки. Й серце починає битись частіше. І всередині стає тепло та млосно. Зі Стьопкою такого не відчувала. Навіть не думала, що від одного доторку до чужих губ може бути так добре, так холодно й гаряче водночас, що шкіра вкривається мурашками. 

Тихо стогну. До роздратування на сусідку приєднується ще й злість на себе, й на свої думки. Ми ніколи більше не побачимось, то навіщо собі голову забивати? А проте думки не йдуть, хоча згодом переростають у бентежні сновидіння. Вони настільки захоплюють, що не чую, коли сусідка вертається, лиш ще глибше зариваюсь у подушку, та накриваюсь ковдрою, щоб світло в очі не било. Й десь на краю свідомості мелькає втомлена думка, треба дійсно якомога швидше з’їжджати.