Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Я підійшла до машини, коли ти вже витягала з неї сміття, накопичене за кілька місяців.
– Ніколи не помічала, що в мене такий безлад в авто, – механічно посміхнулася ти, продовжуючи запихати картонні стаканчики з-під кави в пакет. Цікаво, скільки кави ти випиваєш за день? Проплило в мене в думках.

– Все готово, – ти повернулася від сміттєвого бака. – Поїхали до загадкового місця з загадкової скриньки.

А ще цікаво те, що без емоцій ти здаєшся більш живою. Починаю розуміти чому ти не хочеш їх повертати.

Ти завела мотор.
– Ну ж бо, сідай, – зазирнула через вікно в пошуках мого погляду.

Виходячи зі своїх роздумів, я відкрила двері й сіла в машину. Ми зрушили з місця й деякий час їхали в тиші.

– Раніше ти була більш говірка, – розрізала ти тишу.
– Я розгублена. Не можу все зв’язати докупи. Сюжет занадто стрімко розвивається. Зараз ти його рухаєш, а я лише спостерігаю, намагаючись тебе наздогнати.
– А ти не намагайся. Просто будь тут і зараз. Нехай цей момент стане точкою відліку.

Знову ця пуста посмішка. До розмови з тобою я дуже хотіла побачити твою усмішку, а зараз воліла б її уникати. Відчуття, яке я шукаю, – моторошно. Але я продовжую дивитися на тебе, тому що не можу його схопити.

– То куди нам їхати далі? – запитала ти й увімкнула радіо. – Не люблю тишу, хай хоча б ці голоси лунають, – ніби відповідаючи на моє запитання в голові.
– Подивимось, – я перевела погляд на коробку. – Думаю, нам ще кілометрів з двадцять їхати просто прямо. Я буду слідкувати.
– Домовилися.

Ти продовжувала вести машину, тихо відбиваючи ритм пісні пальцями по керму. А я раніше дуже любила тишу. Зараз її в мене відбирають, але мені байдуже. Навіть не хочеться протестувати. Щоб відволіктися від думок, я почала знову розглядати скриньку. І тут згадала, що зверху була наліпка з написом «Співчуття». Я крутила скриньку в руках у пошуках цього слова, але не знайшла нічого – лише нові плями іржі.

– У чому справа?
– Коли я вперше взяла скриньку до рук, тут був напис «Співчуття». Зараз він зник.
– Можливо, саме твоє співчуття до мене відкрило скриньку? Тому що в мене співчуття давно померло. А ти дивилася на мене, як песик із сумними очима. В них читалося саме воно. Певно, це мене й дратувало в тобі.
– А що, якщо це дійсно так? Що, якщо саме моє співчуття відкрило скриньку? Що, якщо вона відкривається лише якоюсь емоцією? Як ми її відкриємо, якщо в нас не залишилося жодної?
– Тихо, тихо, пригальмуй.

Я почула від тебе тихий сміх і заціпеніла, допоки мені не стало пекти під пальцями.
– Ай! – вигукнула я й відпустила скриньку.

На місці моїх пальців залишилися маленькі жовтогарячі плями, що продовжували тліти. Згодом на їх місці утворилися нові зони, уражені іржею.