BooksUkraine.com » Публіцистика » Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

130
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього" автора Світлана Олександрівна Олексійович. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 85
Перейти на сторінку:
— хто? Убивця? Бандит? Злочинець? Кого ми хоронимо?» Мама: «Тихо, тихо, доцю». Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: «Разрєшитє слєдовать на кладбіще. С женой істєріка». На цвинтарі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатися... Самі родичі... Засипали вмить. «Бистро! Бистро!» — командував офіцер. Не дали й труну обняти...

І — зразу в автобуси...

Моментально купили й принесли квитки назад... Другого ж дня... Цілий час був із нами якийсь чоловік у цивільному, з воєнною виправкою, не дав геть і з номера вийти купити харчів на дорогу. Боже борони з кимось заговорити, особливо мені. Наче я тоді могла говорити, я вже й плакать не могла. Чергова, коли ми йшли, перерахувала всі рушники, всі простирадла... Тут-таки складала їх у поліетиленову торбу. Спалили, мабуть. За готель ми самі заплатили. За чотирнадцять діб...

Клініка променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...

Вдома я заснула. Зайшла в хату й повалилася на ліжко. Три доби спала... Мене не могли добудитися... Приїхала швидка допомога. «Ні, — сказав лікар, — вона не вмерла. Вона проснеться. Це такий страшний сон».

Мені було двадцять три роки...

Пригадую сон... Приходить до мене моя покійна бабця, в тій одежі, в якій ми її поховали. І вбирає ялинку. «Бабуню, чому в нас ялинка? Тепер же літо?» — «Так треба. Скоро твій Васюня до мене прийде». А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю... Другий сон... Вася приходить у білому й кличе Наташу. Нашу дівчинку, яку я ще не вродила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються... А я на них дивлюся й думаю, що щастя — це так просто. Так просто! А потім мені наснилося... Ми блукаємо з ним по воді. Довго-довго йдемо... Просив, мабуть, щоб я не плакала. Знак подавав звідти... Зверху... (Затихає надовго).

Через два місяці приїхала я до Москви. З вокзалу — на цвинтар. До нього! І там на цвинтарі почалися в мене перейми. Тільки-но я до нього забалакала... Викликали «швидку». Я дала адресу. Родила я там-таки... У тої ж Ангеліни Василівни Гуськової... Вона мене ще тоді попередила: «Родити приїжджай до нас». А куди я така ще поїду? На два тижні раніше строку вродила...

Мені показали... Дівчинка... «Наташенько, — покликала я. — Татко тебе назвав Наташенька». Здорова з виду дитинка. Ручки, ніжки... А в неї був цироз печінки. В печінці — двадцять вісім рентґен... Вроджений порок серця... Через чотири години сказали, що дівчинка вмерла. І знову, що ми її вам не оддамо! Як то не оддасте?! Це я вам її не оддам! Ви її хочете забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона мені спершу його забрала, а тепер іще чекає... Не віддам! Сама її поховаю. Поруч нього... (Переходить на шепіт).

Все не ті слова я вам кажу... Не такі... Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу... Хочу, щоб ви знали... Іще нікому не признавалася... Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку... Тоді вони мені принесли дерев’яну коробочку: «Вона — там». Я глянула: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: «Покладіть її у нього в ногах. Скажіть, що це наша Наташенька».

Там, на могилці, не написано: Наташа Ігнатенко. Там тільки його ім’я. Вона ж без імені ще була, без нічого... Тільки душа... Душу я там і поховала...

Я до них приходжу завжди з двома букетами: один — йому, другий — на кутик кладу їй. Повзаю біля могили навколішках... Завжди навколішках... (Безладно). Я її вбила... Я... Вона... Спасла... Моя дівчинка спасла мене, вона взяла весь радіоудар на себе, стала наче приймачем цього удару. Така малесенька. Кришенятко. (Задихаючись). Вона мене вберегла... Але я любила їх обох... Хіба... Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю!! Чому це поруч? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили навколішках... (Надовго стихає).

...У Києві дали мені квартиру. У великому домі, де тепер живуть усі, хто поїхав із атомної станції. Усі знайомі. Квартира велика, двокімнатна, про таку ми з Васею мріяли. А я в ній дуріла! У кожному кутку, де не гляну — всюди він... Його очі... Почала ремонт, аби лиш не сидіти, аби забутися. І так два роки... Сниться мені сон... Ми йдемо з ним, а він босоніж. «Чого ти завжди роззутий?» — «Та того, що не маю нічого». Пішла до церкви. Батюшка мене навчив: «Треба купити капці великого розміру й покласти кому-небудь до гробу. Написати записку — що це йому». Я так і зробила... Приїхала до Москви й зразу — до церкви. У Москві мені до нього ближче... Він там лежить, на Мітінському кладовищі... Розказую служці, що так і так, мені треба капці передати. Питає: «А вєдомо тєбє, как ето дєлать надо?» Розтлумачив... Якраз унесли відпівати дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку й кладу туди капці. «А записку ти написала?» — «Еге, написала, тільки не вказала, на якому цвинтарі він лежить». — «Там вони всі в одному світі. Найдуть його».

Ніякої охоти до життя не було в мене. Вночі стою коло вікна, дивлюся на небо: «Васюню, що мені робить? Я не хочу без тебе жити». Вдень іду проз дитсадок, стану й стою... Дивилась би на дітей і дивилась... З ума сходила! І стала ночами просити: «Васюню, я вроджу дитинку. Я вже боюся бути сама. Не витримаю довше. Васінька!» А другим разом так попрошу: «Васюню, мені не треба мужчини. Кращого за тебе нема мені. Я хочу дитинку».

Мені було двадцять п’ять років...

Найшла я мужчину... Все йому розказала... Всю правду: в мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила... Ми зустрічалися, але додому до себе я його ніколи не кликала, додому не могла. Там — Вася...

Робила я кондитером. Ліплю торта, а сльози котяться. Не плачу, а сльози котяться. Єдине, чого в дівчат просила: «Не жалійте мене. Будете жаліти, покину, піду». Хотіла буть, як усі. Не треба мене жаліти... Я колись була щаслива...

Принесли мені Васіного ордена... Червоний такий... Я на нього довго дивитися не могла. Сльози котяться...

...Вродила хлопчика. Андрій... Андрійко... Подруги спиняли: «Не можна тобі родити», і лікарі

1 ... 6 7 8 ... 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"