Читати книгу - "12 польських есеїв"

що (а може, якраз тому що) це період їхнього інтенсивного розвитку на протестантських територіях. Спізнення буде знаменним, дещо почне змінюватися щойно на межі XIX і XX сторіч. Подібно буде з політичною думкою, міркуваннями про культуру, виховання, моральність. Паризький парламент 1762 року, інституція французької монархії, засуджує до спалення твори Руссо і призначає конфіскацію всього накладу в королівстві. Архієпископ Парижа оголошує пасторський лист з осудом доктрини Жан-Жака як «помилкової, безбожної, блюзнірської та єретичної». Такі слова тоді багато важили. Автор не може з’явитись у Франції, не ризикуючи потрапити до в’язниці чи під суд. Енциклопедію засуджують і переслідують, поки уряд не помітить, що її продаж приносить великий прибуток скарбниці, а попри це, вона все одно друкуватиметься в єретичному зарубіжжі. У Франції, де взаємно підтримується система потрійної безпеки – абсолютна влада, консерватизм університетів, Церква, що розпоряджається апаратом переслідування за єресь, – поширюється «другий обіг», підпільні видавництва і дистрибуція, своєрідний «самвидав» – поширення анонімно переписуваних рукописів. Плюс велика контрабанда з-за кордону, переважно з Голландії. У незаконно друкованих книжках часто не вказується прізвище автора, друкуються фальшиві вихідні дані, через кордон їх перевозять під фіктивними обкладинками. Газети, що формують громадську опінію, теж виходять за кордоном, і відомо, що їх читають у придворних колах. Оскільки абсолютизм, завершуючись, пом’якшує свої методи, неофіційна, опозиційна щодо державної ідеології культура поступово починає домінувати.

Цього разу світло йде з північного заходу. Енциклопедисти заворожено дивляться на Англію, що – як їм здається – задовільно вирішує проблеми, все ще болючі для абсолютистсько-католицької системи. Англійські мислителі, Гоббс, Локк, пізніше Г’юм, для континенту є ініціаторами дискусії про походження і природу суспільства, про поновлення прерогативи влади і права особистості, про суспільні інституції та їхню роль. Між іншим, і про інституцію, яку творить релігія: яке її ставлення до влади, які її межі, як вона ставиться, з одного боку, до вимог суспільного миру, а з іншого, до природних прав кожної людини на свободу думки, публічного визнання свого віросповідання, права на безпеку і недоторканість. У Франції така дискусія все ще залишається потенційним злочином.

Англійська оригінальність полягає в тому, що в одне пов’язуються проблеми держави й релігії – релігійна ситуація відображає політичну і навпаки. Від часів «славетної революції» 1688 року Англія – це країна парламентарної монархії, де багато партій, представників різних суспільних інтересів, зокрема й різних віросповідань, конкурують за владу. Освічену материкову опінію захоплює ця ідея багатопартійності, піддана випробуванню й виборові, що мирно співіснує з монархією для більшого добра загалу. (Додаймо, що спочатку, з огляду на ще свіжі історичні події, католики не мали формального політичного рівноправ’я як змовники проти свободи, але з часом його отримали.) Англія вийшла з епохи релігійних воєн і, щоб зберегти внутрішній мир, змінила не тільки династію, а й устрій – у той самий момент, коли Людовік XIV підтиском Церкви скасував Едикт про толерантність, прирікаючи іновірців на громадянське небуття й переслідування або й на еміграцію, яка виявилася масовою. Франція несла на собі цей ганебний знак упродовж цілого XVIII століття, компенсуючи це інтенсивними контактами з Голландією і Швейцарією, де оселилися вигнані гугеноти. Саме в момент, коли по той бік Каналу відбувалися зміни, що пізніше стали моделлю для європейських суспільств, зіткнулися два послання. «Лист про толерантність» Джона Локка, де сама засада толерантності визначає суть християнства, і – пасторська інструкція єпископа Боссе (ключова постать цього періоду), яка в толерантності вбачала поступку перед злом, а католика визначала як позбавленого будь-якого почуття та власної думки, бо за нього все вирішувала Церква. Це вже не просто різниця позицій, це різниця епох.

Після жахіть релігійних воєн XVI-XVII сторіч толерантність стає загальним визнанням віри, зітханням душі до Бога. Але як її забезпечити, якщо традиційні антагоністи, церковні ортодокси, й далі існують без жодних намірів відступати. І знову Англія запропонує вихід, який на материку здасться справжньою панацеєю, – деїзм, природну релігію. Люди ж бо вбивали одне одного через різниці в релігіях одкровення та в інтерпретаціях кожної з них. А тим часом головне те, що спільне: Творець світу, гарантований почуттям внутрішньої певності, Його закони, вписані в природу, і душа, що стає перед Ним. В Англії це буде широкий і відкритий рух через відсутність політичних перешкод, вид альянсу неокресленої релігійної вразливості з раціоналізмом, який неохоче приймає таємницю, символ, ритуал. На материку це пошириться як вогонь. Уже Ляйбніц говорив про потребу нових місіонерів, що навчали б Європу природної релігії, на яку спирається одкровення. Вольтер на її честь пише листи, полемічні твори, укладає філософські словники. Дідро прославляє цю релігію, що не спричинила й сльози, тимчасом як релігії одкровення коштували морів крові. У Німеччині Лессінг, який також започаткував просвітницько-романтичну інтерпретацію Спінози як «людини п’яної Богом», вчив про єдину універсальну релігію, що набуває різних форм відповідно до історії та географії, і вболівав, що людська недосконалість переважає скрізь над Господнім началом. Просвітникам напрошувалася метафора цінної зернини, вміщеної в сухій шкаралупі. До цього ядра – справжньої релігії, справжнього християнства – треба було дійти, відділяючи вічну правду від її історичних форм.

Дивлячись із відстані, можемо помітити в цій течії кризу певного канону розуміння та переживання християнства. Успадкована інтерпретаційна схема зіштовхується з новими даними знання про світ і новим станом самосвідомості. Позаяк традиційні інституції не усвідомлюють серйозності ситуації і відповідають негативним рефлексом, праця над засвоєнням віри в мінливій культурній ситуації відбувається через зовнішню необхідність. Однак слід пам’ятати (видатний французький історик ідеї Жорж Ґюсдорф особливо на цьому наголошує): XVIII сторіччя є не так сторіччям кризи віри, як сторіччям кризи інтерпретацій, нових пошуків релігійної експресії. Значна більшість постатей, які залишили слід на папері (за винятком ексцентричного середовища французьких матеріалістів), це люди часто глибокої віри. Їм ішлося про повніше і чистіше християнство – ця думка напрошувалась багатьом учасникам епохи. Не забуваймо про історичний контекст: це була боротьба за вартості, які сьогодні здаються нам очевидними.

2.

Свобода і релігія – це велика тема епохи. Оскільки політичні теорії займаються рівновагою всередині суспільства, взаємним обмеженням осіб, а також правлячих і підлеглих, релігія є доменом, де з принципу свобода знаходить найповніше застосування. Свобода душі, віра якої є абсолютно протилежною до примусу (доктринального чи адміністраційного), свобода в певній перспективі не відрізняється від віри, настільки обидві наражаються на ті самі небезпеки і несуть у собі ті самі конфлікти й ризик. Свобода члена громади, який не вагатиметься виступити проти церковних авторитетів, коли в маєстаті релігії відбуваються зловживання владою.

Те, що християнин є