Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Що ж ця селючка окаянна коїть?!

Блиск монети швидко примирив мага з несправедливістю світу. Чаклун схопив монету, недовірливо покрутив її на сонці і розчаровано скривив губи.

– Справжня, – прозвучало як звинувачення. – Тримайте, – золото повернулося до мене, – розрахунок у пункті прибуття. Столиця? Прошу до порталу. – Маг вказав на невелику дерев'яну прибудову біля гільдії. – Правила переміщення зачитувати?

Я зі спокійною душею відмовилась. Бували, знаємо. Не сіпатися, не волати і не виколупувати благословенне срібло з малюнка заклинання. Легко запам'ятати.

Біля дверей, що відгороджували Вільшань від Рена, до мене знову причепилася бджола. Як же це нервувало! Пам'ятаючи пораду бабці (дієву, між іншим), я не поспішала її відганяти. Та й п'ять шарів тканини на суглобах не сприяли зайвим рухам – моя хода нагадувала ходу качки, а лікті майже не згиналися.

Маг роззявив рота, збираючись щось сказати, але окинув мене неприязним поглядом і витяг мішечок зі срібним пилом.

«Чому гільдійська уніформа така одноманітна? Широкі плащі, темні тканини… Коли чаклуни збираються разом, їх не відрізниш від зграї ворон», – зауважила я.

– Клямку треба опустити! – прозвучала остання вказівка.

– Знаю!

Кучерява голова мага зникла за рогом. Я зачинила двері, влаштувалася в центрі поцяткованої прямокутними трикутниками фігури, затамувала подих. Зараз гільдійський чаклун кине на одну з ліній закляття дрібку благословенного срібла і…

Взагалі-то до справжнього срібла цей метал не мав жодного стосунку і отримав свою назву лише завдяки характерному кольору. Його видобували в далеких Драконячих горах – у володіннях могутнього Сойла, Білого Дракона-цілителя. Ціна на магію була надзвичайною!

Але віднедавна Сойл покинув наш світ, і копальні перейшли Барру – Чорному Дракону. Начебто не цілителю, хоча хто його знає… Чаклуни зітхнули з полегшенням, срібний пил відчутно подешевшав, магія стала доступнішою. А ще різко збільшилася кількість охочих досягти успіху на магічній ниві.

– Приготуйтеся! – Тонкі стіни майже не приглушували низький голос мага. – Починаємо!

Наче я сама не бачила, що по лініях заклинання побігло світло! Глибоко вдихнула, примружилася, готуючись до запаморочення…

– Ласкаво просимо до Рена! Будь ласка, підійдіть до каси!

Ні, все-таки комерційні портали й близько не стояли до тих, де довелося побувати мені. І коштували вони теж значно дорожче. Це Мела вибирала варіант «дешево і сердито» – малювала закляття чим завгодно і на чому завгодно, нехтуючи і зручністю, і, часом, безпекою.

Мене привітали ще разів п'ять, тричі подякували за використання гільдійського порталу та порадили купити брошуру з описом місцевих історичних пам'яток.

– Вибачте, а гроші? – не витримала я. – Пів золотого – не три мідьки!

Сумна жіночка, що відповідала за розрахунок, опустила густо підведені очі і промимрила, мовляв, їй дуже прикро, і вона розуміє, що трапилося непорозуміння, однак у неї документація, і звіти, і перевірка на носі… Загалом, якщо я хочу побачити свої гроші, то маю написати пояснювальну записку і, можливо, на початку наступного року мені повернуть відсотків двадцять від витраченої суми.

– Проїзд подорожчав? – обурилась я. – Коли це? Чому ніде немає попереджень?

Ні, тарифи залишилися незмінними. Проблема полягала в тому, що з Вільшані перемістилися дві живі істоти замість однієї. Неймовірно, та бджолу класифікували як «свійську тварину»!

– Вибачте, процедура недосконала, – розвела руками чаклунка на касі. – Враховується все, що важче за комара. Чисто по-людськи я вам співчуваю, але зробити нічого не можу. У нас дуже суворо зі звітністю, витрата срібного пилу контролюється до крихти. Зазвичай маги перевіряють, чи не потрапив до зони дії закляття сторонній об'єкт. Не уявляю, як у Вільшані примудрилися прогледіти бджолу.

«Нічого там не прогледіли. Гільдійський паразит її чудово бачив. Ось доберуся до нього!» – картина витонченої помсти, що містила ос, мед і пір'я, з'явилася перед очима, і на душі трохи полегшало.

До обіду я навіки запам'ятала розташування десятка відомств і кабінетів, але не домоглася зовсім нічого. Мені цілували руку, пригощали цукерками, навіть подарували путівник та сувенірну мапу загальною вартістю п'ять мідяків.

«Прошу вибачення за прикрий інцидент», – говорив кожен чиновник і відправляв мене в інше місце.

Якби не спека, я б охоче діяла їм на нерви до самого вечора. На жаль, мені страшенно хотілось забитися в який-небудь куток і позбутися зайвого одягу, а що до іншого… На той момент абсолютно всі мої думки займала духота.

Довелося задовольнитись довгим записом у товстій книзі скарг та погрозою більше ніколи не звертатися до гільдійських магів.

– А вільшанські селюки зачастили, – шикнув хтось із персоналу, адресуючись не так колезі, як мені. – Три дні – двоє прибулих… І чого їх тягне до столиці? Тут корів немає, хе-хе, хвости крутити нікому.

Я майже образилась, а потім згадала, як колись вважала Тавенну центром Всесвіту, і розсміялася. Рен нічим не відрізнявся від інших міст Ренії. Жителі Борсуків задирали ніс перед селянами із сусідніх сіл, Вільшань дивилась зверхньо на вихідців із Лісів та Підлісся, Тавенна однаково зневажала і жителів півдня, і жителів півночі…