Читати книгу - "Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб"

Неквапливо виходжу надвір, і перше, що притягує погляд — це грозові хмари, якими затягнуло все небо. Відчуваю, що прогулянка буде на славу. Втім, знаю, де знайдемо прихисток. Біля університету, де вчиться Максим, є двоповерхове кафе “Ровеліні”, куди ми іноді забігаємо на солодке какао, яке обожнюємо. Тож зараз з поспіхом туди направляюся.

Ледь встигла забігти у заклад, як відчуваю на руках перші краплі дощу. І одразу ж потопаю у затишку кафе, ціни якого ніколи не дозволяють розгулятися. Тут пахне кавою та корицею, а в інтер’єрі багато квітів пастельних тонів.

Сідаю на звичне місце на другому поверсі й пишу повідомлення своєму хлопцеві, де знаходжусь. А вже через пів години він приєднується до мене.

Насувається рвучко й, обхопивши мої щоки, цілує в губи.

— Пробач, що довелося чекати, — знімає сумку з плеча й кладе неподалік, побіжно вітаючись із хлопцями за сусіднім столиком. Потім сідає поруч зі мною й підсувається близько-близько. — Не нудьгувала?

— Ні, мене розважав цілий гарем, — киваю на телевізор попереду, що закріплений на квадратній колоні під стелею. На екрані весь час транслюють турецький серіал.

Макс на мить спрямовує погляд до телевізора, а тоді морщить носа, показуючи свою "любов" до подібних серіалів. Після цього він зосереджує погляд на моєму порожньому стаканчику.

— Ще какао?

— Ні, дякую, — відповідаю, згадавши, що фінансова ситуація Макса не краща за мою.

— І правильно! Сьогодні у нас вино та стейки! — урочисто заявляє мій хлопець і клацає пальцями до офіціанта, якому одразу ж робить замовлення.

Моя радість не має меж, бо шлунок аж стискається від голоду. А причина в тому, що я вирішила відмовитися від улюблених круасанів із шинкою, якими харчувалася між парами. Все ж таки я поки що безробітна.

— А який привід для застілля? — цікавлюся, схиливши голову до плеча.

Макс бере мою руку й торкається її губами.

— Почекаймо вино. Поки розкажи, як твої справи.

Я починаю нудну розповідь про навчання, яке витиснуло всі соки. Проте оцінки тішать. Сподіваюся, не дарма намагаюся заради червоного диплома. Аби тільки Мефодіївна не зіпсувала все!

Коли нарешті нам приносять замовлення, Макс наливає вино в келихи й, дзенькнувши своїм об мій, урочисто заявляє:

— Я влаштувався на роботу!

— Що?! — округлюю очі. — Але ж... у тебе немає на це часу...

— Знайдеться. Ти не рада? Зможемо частіше тут обідати, — береться різати свій стейк, запах якого змушує мене нахилити келих і також взятися за запашне м’ясо зі спеціями.

— Не те щоб не рада, але хвилююся, що ми ще рідше бачитимемося. З чого ти раптом вирішив знайти роботу? Вчора про це навіть слова не сказав.

— Олесю... Я розповідав, що нам потрібна студія. А оренда тієї, що нам підходить, коштує немало.

— А ти кажеш, що будемо обідати в "Ровеліні", — дивлюся з-під брів з образою, бо почуваюся обманутою.

— Не щодня, а іноді, — обіймає мене за спину. — І не хвилюйся, я встигатиму і з тобою бачитися, і в університеті закривати пропуски. Мене на все вистачить.

— Маю сумніви, — докладаючи всі свої сили, ріжу залишок стейка. — Останнім часом ми взагалі рідко бачимося.

— Олесько... — Макс бере мою руку. — Обіцяю, моя робота не вплине на наші стосунки.

— Ким хоч пішов?

— Поки що вантажником, — каже без ентузіазму. — Але це тимчасово. Шукатиму щось фізично легше.

І поки я закінчую свій обід, мій хлопець перелічує десяток причин, чому йому необхідно працювати. Але мене це не підбадьорює, бо розумію, що з ним бачитимемося, мабуть, раз на тиждень. І то ще не факт.

В якусь мить його голос стає лише фоном, а мій погляд притягує телевізор, де замість серіалу транслюють новини. Хоч би музичний канал увімкнули, чи що? Краще б музику слухала, ніж обіцянки Макса, бо щось я їм не вірю. Настрій скотився до самісінького нуля.

У новинах жінка у сірому піджаку щось говорить, але через мінімальний звук не можу навіть розібрати жодного слова, а тоді вона підходить до чоловіка й ставить якесь питання. І в цю мить мене накриває, ніби куполом, що абстрагує від зовнішнього світу. Чоловік, який відповідає на питання журналістки, неймовірно схожий на того, що мені снився. Єдина відмінність: у цього лише невелика борідка, а той був зі щетиною. Мружу очі. Навіть спираюся руками на стіл, подаючись уперед, щоб наблизитися до телевізора. У цю мить увесь світ навколо просто перестає існувати.

Він! Це точно він! Чоловік із мого сновидіння, якому я була за дружину і в обіймах якого тонула від насолоди.