Читати книгу - "Отрута шипів, Ана-Марія Еріш"

Зоріна мене так і не згадала. Я не можу сказати, що очікував іншого — минуло шість років. Для звичайних людей це чималий термін. Але ми, носії магії, пам’ятаємо все. Від самого народження, до останнього дотику до сили. Пам’ятаємо голоси, погляди, навіть запахи. І все ж… є моменти, які мозок виштовхує в тінь. Моменти, які здаються неважливими. Або ж — болючими.

Для неї той день, мабуть, нічого не значив. А для мене… кожна секунда закарбувалась в пам’яті, мов рунічне різьблення в камені.

Мені тоді було шістнадцять. Вік, коли ти вважаєш себе дорослим, здатним кидати виклик усьому світу. Я був сином короля, наділений силою, яку ще не до кінця розумів, але вже відчував її глибину. Я не тікав із дому. Я йшов. Йшов довести, що не гірший за свою сестру — спадкоємицю — і не менш важливий за молодшу, улюбленицю всього двору.

Я шукав свободи. А натомість знайшов біду. Вони схопили мене серед ночі, коли я розбивав табір біля покинутого храму в лісі. Двоє дорослих чоловіків із шрамами, які пахли кров’ю, потом і зрадою. Вони знали, хто я. І знали, кого б’ють. Їм було байдуже, що мені боляче. Вони били мене, щоб мій батько відчув той самий біль. Але замість королівської помсти вони отримали її.

Вона з’явилася зненацька. Маленька, у вицвілому плащі, з косою чорного волосся, що спадала хвилею до пояса. Її очі палали гнівом. Я тоді ще не знав, хто вона така. Просто дівчина. Хоробра. Несамовита. Вона кинулась на них з таким завзяттям, що я подумав — фурія. Вона не залишила їм жодного шансу.

Я вижив. Завдяки їй. І ось тепер, через роки, вона стоїть переді мною — моя учениця. Не впізнає. Не згадує. Для неї я — всього лише викладач з дисципліни бойових магій, можливо навіть один із десятка. Та ще й принц, від якого всі очікують пафосу. Але я не пафос. Я — той хлопчик, якому вона врятувала життя. І, чорт забирай, я хочу, щоб вона це згадала.

Після заняття я попросив її залишитися. Ні, не для того аби нагадати. Я мав завдання і збирався його виконати. До того ж це шанс побути з тою, що захопила всі мої думки.

— Зоріно, я знайомий з твоїм дідом, — почав я спокійно. В її очах майнула недовіра. — Він переживає за тебе. І хоче, аби я допоміг тобі розвинути твій дар. Твоя мімікрія — це не просто цікавий трюк. Це — рідкісна, навіть легендарна здатність.

Вона схилила голову набік, спостерігаючи за мною з легкою іронією. Мабуть, роздумувала, чи не якась це чергова гра. Така прекрасна та сильна водночас.

— Я навіть не знаю, що сказати, — відгукнулася вона. — З одного боку — це шанс. З іншого… я не люблю, коли мені щось нав’язують. Але якщо це правда твоя ініціатива…

В її голосі бриніло щось невловиме. Не злість. Швидше — скепсис. Може, й до себе. Може, й до світу. Зоріна мала не просте життя і занадто рано їй довелось подорослішати. В той день, коли не стало її батьків.

— Це твій вибір, — мовив я м’яко. — Я можу дати тобі інструменти. Але чи скористаєшся ними — вирішуєш ти.

На мить запала тиша. І я не знав чи маю право її порушувати. Я навіть затамував подих, хоча для вампіра в цьому і не було потреби. Але щось таки змусило мене зробити це.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Понеділки й суботи? Зранку чи ввечері?

— Вранці, о восьмій, - відповів я. – У малій тренувальній залі.

— Домовились. Це все? — спитала вона, вже розвертаючись.

Я кивнув. Мовчки. Голос відмовив. Вона пішла, залишивши за собою легкий аромат м’яти й диму. І я знову стояв на місці, наче в тій ночі — зачарований, вдячний і… трохи розбитий. Вона не пам’ятала мене. Але я пам’ятав її. І, можливо, одного дня… вона згадає.