Читати книгу - "Італійські черевики"

Я наповнив її водою. Ворони біля свинячої шкіри вже не було. Я встав і сказав, що вийду забрати її ходунці. Мої чоботи позалишали на підлозі великі калюжі. Пес вигулькнув з-за дому і пішов зі мною до берега.

Я спробував тверезо мислити.

Після більш ніж тридцяти років Гаррієт повернулася з минулого. Безпека, яку я створив на цьому острові, виявилась оманливою. Мене здолав троянський кінь у вигляді Янсонового гідрокоптера. Він продірявив мій захисний мур, ще й непогано на цьому заробив.

Я вийшов на кригу.

Віяв легкий вітер із північного сходу. Зграя птахів пролетіла над обрієм. Острівці та скелі вкрилися снігом. День був неймовірно тихим, як це буває тільки тоді, коли море сковує кригою. Сонце стояло над пругом. Ходунці примерзли. Я обережно відірвав їх від льоду і повіз у напрямку острова. Собака біг за мною підтюпцем. Незабаром мені доведеться його усипити. Його та кішку. Вони обоє вже мучились від старості.

Коли ми досягнули берега, я зайшов до повітки для човнів і взяв старого коца, яким застелив дідусеву лавку. Я не міг повернутись у дім, не знаючи, що робити. Могла бути одна-єдина причина, чому Гаррієт приїхала сюди. Вона хотіла, щоб я за все відповів. Після всіх цих років вона хотіла довідатись, чому я її покинув. Що я мав відповісти? Життя проминуло — сталося, що сталося. Якщо взяти до уваги те, що трапилося зі мною, Гаррієт повинна бути вдячна мені, що я зник з її життя.

Сидіти на лавці було зимно. Якраз, як я збирався встати, до мене долинули віддалені звуки. Голоси й шум моторів доносяться далеко понад водою та кригою. Я зрозумів, що це був Янсон зі своїм гідрокоптером. Сьогодні не мало бути пошти, тож він, напевно, незаконно підпрацьовував таксистом. Я повернувся до хатини. Кицька чекала мене на сходах, але я не впустив її досередини.

Перш ніж зайти до кухні, я скинув оком на своє відображення в дзеркалі в передпокої. Виснажене неголене обличчя. Волосся нерозчесане, губи стиснуті, очі глибоко позападали. Кепський вигляд. На відміну від Гаррієт, таку схожу на себе колишню, — я сильно змінився за всі ті довгі роки. Гадаю, в мене був непоганий вигляд замолоду. Принаймні я був неабияк популярний у жінок. Аж поки не сталося те, що поклало край моїй лікарській праці, я слідкував за своїм виглядом та вбранням. Занепад почався вже після переїзду на цей острів. За якийсь час я поховав усі три дзеркала в домі. Я не хотів бачити себе. Я по півроку міг не їздити до перукарні.

Я провів пальцями по волоссю і зайшов до кухні.

Тапчан був порожнім. Гаррієт не було. Двері до вітальні прочинені, але в самій кімнаті не було нікого, крім великого мурашника. Потім я почув, як зливається вода в туалеті. Гаррієт повернулась на кухонний тапчан.

Я знову зрозумів з її рухів, що їй боляче. Але який саме біль їй дошкуляв, я не міг визначити.

Вона сіла на тапчані так, що світло з вікна падало їй на обличчя. Мені здалось, наче я знов бачу її такою, як у ті світлі весняні вечори, коли ми гуляли по Стокгольму і я весь час планував покинути її, не попрощавшись. Що ближче підходив той день, то частіше я запевняв, що кохаю її. Я боявся, що вона викриє мої думки і добре сплановану зраду. Але вона мені вірила.

Вона виглянула у вікно.

— На кусні м’яса на дереві сидить ворона.

— Це свиняча шкірка, а не кусень м’яса. Дрібні пташки зникли, коли налетів сильний вітер і приніс шторм і завірюху. Вони десь ховаються, коли так сильно віє, — не знаю де.

Вона повернула обличчя до мене.

— У тебе жахливий вигляд. Ти хворий?

— Звичайний вигляд. Якби ти приїхала завтра по обіді, то я би був свіжопоголений.

— Я тебе не впізнаю.

— Зате ти така, як і колись.

— Чому в твоїй вітальні стоїть мурашник?

Вона запитала швидко і рішуче.

— Якби ти не відчиняла дверей, то й не бачила б.

— Я не хотіла нишпорити в тебе вдома. Я шукала туалет.

Гаррієт дивилась на мене своїми ясними очима.

— Я маю до тебе одне прохання. Звичайно ж, мені варто було повідомити тебе перед тим, як приїхати сюди. Але я не хотіла ризикувати, боячись, що ти знову зникнеш.

— Мені нема куди тікати.

— Завжди є куди втекти. Я хотіла, щоб ти був тут. Мені треба з тобою поговорити.

— Я розумію.

— Нічого ти не розумієш. Я мушу залишитись тут на декілька днів, і мені важко ходити по сходах. Можна мені спати на цьому тапчані?

Коли я збагнув, що Гаррієт не збиралась докоряти мені в ту ж мить, я був готовий на будь-що. Звісно, вона могла ночувати на тапчані, якщо їй так хотілось. В іншому разі в мене була розкладачка, яку можна було поставити у вітальні, якщо Гаррієт не мала нічого проти того, щоб спати в одній кімнаті з мурашником. Ні, вона була не проти. Я розшукав ліжко і поставив його якомога далі від мурашника. Посередині кімнати стояв стіл, накритий білою скатертиною. Мурашник майже дотикався до столу. Верхівка діставалася до його краю. Частина скатертини, що звисала зі столу, втопилась у мурашнику.

Я застелив ліжко і поклав на одну подушку більше, бо згадав, що Гаррієт завжди любила спати, щоби під головою було високо.

І не лише тоді. Коли ми кохалися — теж. Я швидко вивчив, що їй завжди хотілось, щоби під шиєю було багато подушок. Не пригадую, чи я коли-небудь питав у неї, чому це так важливо.

Я поклав ковдру і заглянув у прочинені двері. Гаррієт спостерігала за мною. Я ввімкнув два обігрівачі, попробував, чи вони нагріваються, і вийшов у кухню. Гаррієт, здавалось, помалу набиралася сили. Проте з вигляду була виснаженою, їй було боляче. Її обличчя завмерло, передчуваючи біль, що міг повернутись коли завгодно.

— Я ляжу трохи перепочити, — промовила вона й підвелась.

Я притримав їй двері. Перш ніж вона лягла, я вже їх зачинив. Раптом мені закортіло замкнути двері на ключ і викинути його геть. Одного дня Гаррієт стала б частиною мого мурашника.

Я надягнув куртку і вийшов. Надворі був ясний день. Пориви вітру все слабшали. Я прислухався, чи не чути Янсонового гідрокоптера. Здається здалека доносився шум електропилки. Це міг бути якийсь із