Читати книгу - "Несказане"

Її мама сама ніколи про це не говорила. Вона досі пудрила носа після приготування їжі та перш ніж сісти до столу; досі фарбувала губи помадою до того, як спускалася вниз і починала готувати сніданок. Тож наглядати за будинком — доволі правильне формулювання, думала Мерилін. Інколи він дійсно втікає. І під час тесту з англійської написала: «Іронія: результат подій, який суперечить очікуваному, ніби глузування з обіцянок і всього, що від початку вважається беззаперечним». За що отримала п’ятірку.

Мерилін почала плутати нитку у швейній машинці. Робила витинанки, не розгортаючи їх, папір із нижніх шарів перетворювався на сито. Вона виривала застібки із суконь, вкидала шкаралупу від яйця в тісто для млинців, замість цукру клала у бісквіт сіль. Одного разу лишила ввімкненою праску на дошці — унаслідок цього не лише утворилася чорна пляма, а й завис такий густий чад, що спрацювали протипожежні датчики. Того дня за вечерею мати доїла останній шматочок картоплі й акуратно поклала виделку та ніж хрест-навхрест на тарілці.

— Я знаю, що ти намагаєшся довести, — мовила вона. — Але повір мені, якщо й далі це робитимеш — я тебе не пожалію.

Потім вона зібрала посуд і віднесла його до рукомийника.

Мерилін навіть не поворухнулася, щоб допомогти, — як завжди. Вона дивилась, як мати зав’язує довкола талії пасок зім’ятого фартуха — пальці роблять вузол одним швидким рухом. Мати вимила останню тарілку, обполоскала руки й налила на них трохи лосьйону з пляшки, що стояла на кухонному столі. Повернулася до столу, прибрала волосся з обличчя Мерилін і поцілувала її в чоло. Її руки пахли лимоном, а вуста були сухі та теплі.

Решту свого життя, коли Мерилін думала про матір, то згадувала саме цю мить. Мати ніколи не виїжджала з рідного міста, що розташовувалося за двісті кілометрів від Шарлотсвілля, завжди надягала рукавички, перш ніж вийти з дому, й за всі роки, які Мерилін могла пригадати, жодного разу не випустила її до школи без гарячого сніданку. Ніколи не згадувала вголос про батька Мерилін після того, як він пішов, — виростила її сама. Довго обіймала дочку, коли та отримала стипендію в Інституті Редкліффа, й шепотіла: «Як я тобою пишаюся! Ти собі навіть не уявляєш». А потім, коли обійми послабшали, глянула в обличчя Мерилін, заклала їй волосся за вуха й сказала:

— Знаєш, у Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців.

До кінця життя це турбуватиме Мерилін: мати мала рацію.

Дівчина ретельно вивчала хімію, спеціалізувалася на фізиці, виконала всі вимоги для вступу у медичний виш. Пізньої вечірньої пори вона схилялася над підручниками, поки її сусідка накручувала волосся, мастила обличчя кремом та готувалася до сну. Мерилін попивала міцний чай і не дозволяла собі заснути. Уявляла, як у лікарському халаті кладе прохолодну руку на чиєсь гаряче чоло, торкається стетоскопом до грудей пацієнта. У житті її матері, у якому акуратно прошита лиштва була досягненням, гідним похвали, а виведення з блузи плями від буряка — приводом для святкування, такого статися не могло. Замість усього цього Мерилін тамуватиме біль, спинятиме кровотечі, вправлятиме кістки. Вона рятуватиме життя. Проте врешті-решт усе сталося саме так, як передбачила мама: вона зустріла чоловіка.

Це був вересень 1957 року, вона була студенткою третього курсу й сиділа в задніх рядах переповненої лекційної зали. Кембридж досі потерпав від спеки, усе прилипало в очікуванні хрусткої осінньої прохолоди, яка мала чистенько вимести місто. Того року з’явився новий курс — «Ковбой в американській культурі» — й усім хотілося на нього потрапити: ходили чутки, що домашнім завданням буде перегляд фільмів «Самотній Рейнджер» та «Димок із дула». Мерилін дістала зі своєї теки нотатник з відривними сторінками і, поки схилялася над ним, на кімнату, наче сніг, упала тиша. Вона глянула на професора, який наближався до кафедри, й зрозуміла, чому всі замовкли.

У каталозі курсів значилося ім’я викладача: Джеймс П. Лі.

Він навчався на останньому курсі аспірантури, й ніхто про нього нічого не знав. Для Мерилін, яка все своє життя провела у Вірджинії, прізвище Лі асоціювалося з певним типом чоловіків: Річард Генрі, Роберт Едвард. Тепер вона зрозуміла, що, як і всі, очікувала когось у піджаку кольору піску, із трохи вповільненою мовою, одним словом, чоловіка з південним корінням. Той, що складав папери на кафедрі, був молодий і худорлявий — і це найменше відповідало загальному уявленню. «Азіат», — подумала вона. Ніколи не бачила такої людини зблизька. Він був вбраний, мов трунар: чорний костюм, чорна краватка зі щільним вузлом, біла сорочка — така біла, що аж сяяла. Волосся зачесане назад, ідеальний проділ, проте одне пасмо відстовбурчилося, мов перо індіанського вождя. Коли він почав говорити, то підняв одну руку, щоб пригладити чуба, й хтось захихотів.

Якщо професор Лі й почув — не виказав цього.

— Доброго дня, — почав він.

Мерилін спіймала себе на тому, що тамує подих, поки він пише своє ім’я на дошці. Вона бачила його очима однокурсників і знала їхні думки. Оце їхній професор? Оцей чоловічок зросту максимум метр сімдесят п’ять, навіть не американець, навчатиме їх історії ковбоїв? Але коли придивилася ще раз, в око впали його тонка шия, гладенькі щоки. Він мав вигляд малого хлопчика, який грається у перевдягання. Дівчина заплющила очі й помолилася, щоб лекція минула добре. Напружена мовчанка готова була от-от луснути, мов мильна булька. Хтось простягнув Мерилін через плече пачку копій навчальної програми, й вона підскочила від несподіванки.

Поки брала верхню копію та передавала решту, професор Лі знову заговорив.

— Образ ковбоя, — сказав він, — існує довше, ніж ми можемо собі уявити.

У його мові не було й сліду акценту, і Мерилін повільно видихнула. «Звідки він походить»? — думала вона. У звучанні цього голосу нічого не виказувало китайців, які говорили приблизно так: «Вибацьте, нема квітанція». Він що, виріс в Америці? За десять хвилин у кімнаті почалися шурхотіння й тихі розмови. Мерилін глянула на свої записи: фрази типу «на кожному етапі американської історії відбувалися численні еволюції» й «очевидне втілення образу соціального бунтаря та квінтесенції американських цінностей».

Вона переглянула навчальний план. Десять необхідних книг, іспит у середині семестру, три есеї. Це було не те, що уявляли собі її однокурсники. Дівчина в кутку кімнати взяла книжки під пахву й вислизнула за двері. Двоє дівчат із наступного ряду подалися за нею.

Після цього студенти рушили повільним, але суцільним потоком. Щохвилини виходило двоє чи троє. Один хлопець із першого ряду встав і пройшов до виходу просто перед кафед­рою. Останніми вислизнули троє парубків із заднього ряду. Вони шепотілися й хихотіли, поки проминали щойно звільнені місця, і їхні стегна