Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Та навіть пустота, що раптово відкривалась перед нами, ніби поштова скринька без листів і нових журналів, навіть вона не могла відбити в нас бажання щоденно тягатися платформами. Можливо, це просто дитячий потяг до дорослих форм життя, коли в одному місці і в один час ти можеш побачити відразу всі схеми, за якими це життя рухається, – відчути запах справжнього, дорослого життя, що пахне дешевою водійською їдальнею, пахне старими й промасленими робами, пахне, зовсім несподівано для тебе, радянськими парфумами і югославською жувальною гумкою, загалом має фантастичний запах, і навіть коли зміняться декорації, зміниться влада, зміниться країна, у якій ти живеш, усе одно залишиться цей запах, оскільки залишиться саме життя, незалежно від того, чи залишишся в ньому ти. Просто наші вокзали вміщали в собі все, аби почувати себе спокійно і впевнено: і низькі запилені вишні, і весь алкоголь навколишніх буфетів та їдалень, і всю контрабанду пристанційних складів, і найкрасивіших жінок наших містечок, котрі від’їздили транзитними рейсами в невідомому напрямку, але завжди, ти розумієш, завжди поверталися назад.

6. Реальна біографія Кобзона

Ніколи не намагайся зрозуміти, що саме там відбувалося – у твоєму дитинстві, чому більшість історій, розказаних тобі батьками, мали таке несподіване продовження й печальне завершення. Почнеш копатись у дитячих речах, щоденниках і фотоальбомах – обов’язково зав’язнеш, обов’язково натрапиш на щось таке, від чого мороз піде по шкірі і щелепи зведе від судоми й збудження. Кожне подібне повернення в дитинство погано закінчується – ось і ми сидимо, і п’ємо до ночі, і намагаємось про щось говорити, мовляв, здорово все виходить, здорово, що ми приїхали, хоча насправді нічого не здорово й усі ці рештки комун у степах і набитий кістками чорнозем вганяють у легкий ступор, так що лишається пити далі й говорити про погоду, засинаючи під час розмови.

Серед ночі нас будять, вантажать у машину й привозять на вокзал. Близько першої ночі з’являється потяг, довго стоїть на порожній нічній станції, потім рушає, але їде аж надто повільно, зупиняючись щоп’ять хвилин, так ніби тикає своїм мокрим чорним носом у серпневу темряву, винюхуючи, куди ж далі завертають ці чортові рейки. Фактично ми більше стояли, ніж їхали, нам трапився дивний партизанський поїзд, він зупинявся серед поля і в населених пунктах, він мовби пропускав перед собою невидимі нам потоки і струмені нічного повітря, гальмував під кожною шахтою, а оскільки їх – цих темних, порожніх усередині шахт – ставало чимраз більше, то подорож наша поступово перетворилася на таку собі розмірену міграцію вагонів у південно-західному напрямку. Пасажирів ставало все більше. На кожній станції підсідали цілі шахтарські родини, котрі їздили собі ось так Донбасом, у пошуках невідомо чого, бо що ти тут можеш знайти, у цьому Донбасі, куди ти приїдеш потягом, який майже не рухається, сядеш у Донбасі й вийдеш у Донбасі. Але вони все одно сідали й сідали, багатьох із них я міг пам’ятати з дитинства, вони майже не змінилися, навіть сорочки з короткими рукавами й білі затягані олімпійки на них я міг пам’ятати, оскільки вони були з тих-таки вісімдесятих, які я пам’ятав найкраще. Чоловічий одяг довше носиться і краще запам’ятовується, у цьому є щось стильне – чоловіки в старшому віці аскетично ставляться до свого одягу, саме аскетично, а не зневажливо, дотримуючись певного пролетарського шарму, коли ти просто сприймаєш свій одяг як частину себе, то й інші теж сприймають тебе разом із твоїм одягом, невід’ємним від твого досвіду і твоєї фізіології, навіть якщо ти не знаєш, що це таке.

Ну ось, знову стоїмо під шахтою, за вікнами космічні пейзажі і зворотній бік місяця, зусібіч, починаючи від ранку, щойно ми почали в’їжджати в цей справжній Донбас, нас оточують гори заліза, купи щебеню й нагромадження зелені. Забагато експресії в краєвиді. Особисто я спробував би все це якось розрідити, якби мені доручили зайнятися оформленням навколишніх територій. Навіщо тут стільки заліза й зелені, навіщо стільки шахт, головне – навіщо під ними так довго стояти?

У Донецьку нас зустрів друг – Білий, майор міліції, автор історичних романів, кандидат історичних наук. У його романах хтось когось постійно мочив, було багато крові й адреналіну, а негативними персонажами, що мені особливо подобалося, поруч із реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представлені вурдалаки, вовкулаки, песиголовці та інші вороги українського народу. Коли я запропонував Білому поїхати разом до Гуляйполя, той легко погодився, тож ми домовились, що заїдемо за ним у Донецьк, а там видно буде.

Я був у Донецьку лише раз, у дитинстві, улітку вісімдесят четвертого. Чому я пам’ятаю рік? За рік до цього «Шахтар» узяв кубок і по всіх газетних кіосках Донецька продавалася книга, присвячена цій перемозі, я її тоді теж купив. Цікаво, що міста я не пам’ятаю зовсім, пам’ятаю велике автопідприємство в передмісті, де ми мали забрати новий самоскид і перегнати його додому. До речі, я собі думаю: хто в ті роки міг бути директором того автопідприємства? Мій старий переганяв час від часу машини, іноді брав мене з собою, як на дитячі роки це був фантастичний привілей – першому з-поміж усіх друзів залізти до прохолодної незайманої кабіни, я добре пам’ятаю запах нової техніки, запах бензину й мастила, запах здорового радянського дитинства, дощ, який почався і супроводжував нас до самого дому, усю цю подорож у межах одного дощу, у межах однієї країни, ми були вдома, кубок був у «Шахтаря», усе складалось якнайліпшим чином.

Повертаючись до міста, у якому ти був так давно, що можна сказати – не був зовсім, ти відразу ж намагаєшся зачепитися за щось знайоме, знайти якісь сліди й знаки. Утім, це марна затія, що могло залишитися з того часу – навіть кіосків не лишилося, тому ми просто вирішили перебути тут до ранку. І далі почалося безпосереднє знайомство з містом, з горілкою у фаст-фуді, з драпом у спальних районах, – лінивий літній день, що традиційно закінчується темним безпробудним безпам’ятством, унаслідок чого замість нормальних подорожніх вражень лишаються якісь уривки й епізоди, лишається передусім подивування – від того, що в цьому місті є кілька золотих пам’ятників і що десь тут, здається, є