Читати книгу - "Пастка-22"

Йосаріан відклав убік речовий мішок, з якого заходився виймати предмети туалету, і глянув на Орра з підозрою. Минула хвилина.

— Чому? — він нарешті примусив себе запитати.

Орр переможно хихикнув.

— Бо вони кращі за кінські каштани.

Орр стояв навколішки на підлозі намету. Він усе працював, розбираючи форсунку, старанно розкладаючи дрібні деталі, перераховуючи, а потім нескінченно довго вивчаючи кожну з них, неначе він нічого подібного ніколи не бачив, а тоді збираючи прилад докупи, знову, і знову, і знову, не втрачаючи терпіння чи цікавості, без жодної ознаки втоми, без найменшого натяку на завершення. Йосаріан спостерігав за його копирсанням і відчув упевненість, що змушений буде холоднокровно пристрелити його, якщо той не зупиниться. Його очі ковзнули до мисливського ножа, якого небіжчик кинув на сітку від комарів у день приїзду. Ніж висів за порожньою кобурою небіжчика, з якої Гавермеєр украв пістолет.

— Коли дичок не було, — повів далі Орр, — я брав кінські каштани. Кінські каштани завбільшки як дички, а формою навіть кращі, хоча форма ніякої ролі не грає.

— Навіщо ти ходив з яблуками за щоками? — знову спитав Йосаріан. — Ось про що я питаюсь.

— Тому що вони мають кращу форму, ніж кінські каштани, — відповів Орр. — Я ж тобі вже пояснив.

— Навіщо, — Йосаріан став незлобливо лаятися, — ти, лихоокий, вмілорукий, блудний сучий сину, взагалі ходив з чимось за щоками?

— Я не ходив з чимось за щоками. Я ходив з дичками за щоками. Коли не знаходив дичок, я ходив з кінськими каштанами. За щоками. — Орр реготнув.

Йосаріан вирішив стулити рота, що й зробив. Орр чекав. Йосаріана вистачило на довше.

— За кожною щокою, — сказав Орр.

— Навіщо?

Орр ухопився:

— Що навіщо?

Йосаріан усміхнувся, похитавши головою, і промовчав.

— Цікаво з цією форсункою, — міркуючи вголос, сказав Орр.

— Що таке? — спитав Йосаріан.

— Бо я хотів...

Йосаріан зрозумів.

— О Господи! Чого ти хотів...

— ...мати щоки-яблучка.

— ...мати щоки-яблучка? — перепитав Йосаріан.

— Я хотів мати щоки-яблучка, — повторив Орр. — Ще коли був малим, я мріяв про щічки-яблучка, І я вирішив добитися свого і, дякувати Богу, добився свого, і ось як я це зробив — з дичками за щоками цілісінькі дні. — Він знову хихикнув. — По одній за кожною щокою.

— А навіщо тобі були щоки-яблучка?

— Я не хотів мати щоки-яблучка, — сказав Орр. — Я хотів мати повні щоки. Колір мене особливо не цікавив, але я хотів, щоб вони були повні. Я працював над цим, як ті придурки, про яких пишуть, що вони цілими днями ходять і мнуть гумові м'ячики, щоб розвинути м’язи. Насправді я був одним із тих придурків. Я також ходив цілими днями з гумовими м'ячиками в руках.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо ти цілими днями ходив з гумовими м'ячиками в руках?

— Тому що гумові м’ячики...

— ...кращі за дички?

Орр гмикнув і похитав головою:

— Я це робив, щоби вберегти своє добре ім'я, на випадок, якщо хтось заскочить мене з двома дичками за щоками. З двома гумовими м'ячиками в руках я міг заперечити, що маю дички за щоками. Як тільки хтось питав, чому я ходжу з дичками за щоками, я просто відкривав кулак і показував, що насправді ходжу з гумовими м’ячиками, а не дичками, і вони в мене в руках, а не за щоками. Гарна була вигадка. Але я ніколи не знав, дійшло до них чи ні, бо досить важко порозумітися з людьми, коли говориш до них, тримаючи за щоками дички.

Йосаріан подумав, що і зараз Орра зрозуміти нелегко і чи той, бува, не розмовляє з ним, тримаючи кінчик язика за однією зі своїх щік-яблучок[2].

Йосаріан вирішив не казати більше ні слова. Бо все це даремно. Він знав Орра і знав, що немає анінайменшого шансу з'ясувати, чому той мріяв про повні щоки. Користі було б стільки ж, як допитуватися, чому того ранку в Римі та повія лупила його туфлею по голові в переповненому вестибюлі біля відчинених дверей кімнати малої сестрички повії Нейтлі. Висока, дебела дівчина з довгим волоссям і густим мереживом синіх вен, що сходились під світло-шоколадною шкірою там, де тіло найніжніше, безупину лаялась, верещала і підстрибувала мало не до стелі на босій нозі, щоб поцілити йому в самісіньку потилицю гострим каблуком своєї туфлі. Обоє були голі і здійняли такий гамір, аж усі, хто був у квартирі, повискакували в коридор дивитися, що діється, — кожна пара біля дверей свого покою, всі також голі, за винятком старої жінки у фартусі та светрі, що невдоволено квоктала, і розпусного, звироднілого старого, що з якимось жадібним і зверхнім злорадством збуджено гигикав упродовж цілої пригоди. Дівчина верещала, а Орр хихотів. Щоразу, коли вона поціляла каблуком своєї туфлі, Орр хихотів ще голосніше, ще більше розпалюючи її, а вона ще вище підстрибувала, щоб вгатити по його довбешці, її напрочуд пишні груди здіймалися понад усім цим простором, мов вітрила, напнуті буревієм, а сідниці й міцні стегна колихалися туди-сюди, мов якісь страхітливі щедроти. Вона верещала, Орр усе хихотів, аж тут вона верескнула і оглушила його вправним дужим ударом у скроню, який обірвав його хихикання і відправив до шпиталю на ношах з не дуже глибокою діркою в голові і з дуже легким струсом мозку, що вивів його зі строю лише на дванадцять днів.

Ніхто не довідався, що сталося, — навіть старий гиготун і стара квоктуха, які були здатні вивідати все, що ставалося в тому величезному й безконечному борделі з незліченними спальнями обабіч вузьких коридорів, що розбігались у протилежних напрямках від просторої вітальні з заштореними вікнами і єдиною лампою. Щоразу, зустрічаючи Орра після цієї пригоди, вона задирала спідницю вище тісних білих еластичних трусиків, вульгарно насміхаючись, випинала до нього свій твердий округлий живіт і з презирством матюкала його, а коли він, перелякано хихочучи, ховався за спину Йосаріана, вибухала хрипким реготом. Що він там зробив, чи пробував зробити, чи не зміг зробити за зачиненими дверима кімнати малої сестрички повії Нейтлі, залишалося таємницею. Дівчина відмовлялася розповісти про це повії Нейтлі чи будь-якій інші повії — чи Нейтлі, чи Йосаріана. Орр міг розповісти, але Йосаріан вирішив не казати ні слова.

— Хочеш