Читати книгу - "Пастка-22"

Йосаріан не розтуляв рота.

— Пригадуєш, — сказав Орр, — як у Римі дівчина, яка тебе не терпить, лупила мене по голові підбором своєї туфлі? Хочеш знати, чому вона мене била?

Було важко уявити, чим він її так розлютив, що вона молотила його по голові мало не двадцять хвилин, але не настільки, щоб вона схопила його за щиколотки і вибила йому мізки об стіну. Для цього вона була достатньо високою, а Орр — достатньо низьким. Орр мав кролячі зуби, банькаті очі та повні щоки і був навіть нижчим за молодого Гапла, який жив по той бік залізничної коли, в адміністративній зоні, у наметі, де Голодний Джо щоночі скрикував усі сні.

Адміністративна зона, в якій Голодний Джо помилково поставив свій намет, була в центрі ескадрильї — між ровом, де пролягала іржава колія, та похилою чорною асфальтованою дорогою. На дорозі можна було підібрати дівчат — жвавих, молодих, простих, усміхнених, хоч інколи щербатих, — якщо пообіцяти повезти їх, куди захочуть, а потім зїхати з дороги і лягти в бур’янах, і Йосаріан при кожній нагоді це робив, хоч далеко не так часто, як просив Голодний Джо, який міг роздобути джип, але не вмів їздити. Намети строковиків ескадрильї стояли на іншому боці дороги поблизу кінотеатру просто неба, в якому, щоб розважити приречених на смерть, щовечора на розкладному екрані стиналися недоладні армії і куди того ж таки дня приїжджала трупа від Об’єднання допоміжних організацій[3].

Трупи ОДО надсилав генерал П. П. Пекем, який перевів свою штаб-квартиру до Рима і, снуючи інтриги проти генерала Дрідла, не міг придумати нічого кращого. З таким генералом, як генерал Пекем, треба було пильнуватися. Це був жвавий, поштивий і дуже пунктуальний генерал, який знав довжину екватора і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилось». Це був поц, і краще за всіх про те знав генерал Дрідл, якого довела до сказу остання директива генерала Пекема, що вимагала виставити всі намети в Середземноморському театрі воєнних дій вздовж паралельних ліній, а вхід кожного шанобливо повернути до монумента Джорджа Вашингтона. Генералові Дрідлу, який керував бойовим підрозділом, усе це здавалось купою лайна. Більше того, це не його, генерала Пекема, собаче діло, як стоять намети в крилі генерала Дрідла. А потім між цими воєначальниками відбувся гарячий юридичний диспут, який вирішився на користь генерала Дрідла з допомогою колишнього рядового першого класу Вінтерґріна, писаря зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії. Вінтерґрін уладнав конфлікт, викинувши в смітник усю кореспонденцію від генерала Пекема. Вона йому здалася надто багатослівною. Погляди генерала Дрідла, викладені в літературно менш претензійному стилі, тішили колишнього РПК Вінтерґріна, і він швидко передавав їх далі, ретельно дотримуючись статуту. Генерал Дрідл вийшов переможцем через неявку супротивника.

Щоб повернути собі втрачений статус, генерал Пекем почав надсилати більше труп ОДО, ніж раніше, і призначив полковника Карґіла особисто відповідати за підтримання належного ентузіазму серед глядачів.

Але в Йосаріановому полку ентузіазму не було. В Йосаріановому полку лише збільшувалось число рядових та офіцерів, які по кілька разів на день урочисто прямували до сержанта Таузера, щоб спитати, чи не прийшов уже наказ відправити їх додому. Це були ті, хто здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Тепер їх було більше, ніж тоді, коли Йосаріан лягав у шпиталь, І всі вони досі чекали. Вони хвилювалися і кусали нігті; виглядали гротескно, мов неприкаяна молодь у депресії; пересувались боком, мов краби. Вони чекали, коли із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії в Римі прийдуть накази, які відправлять їх до безпечної домівки, а поки чекали, то не мали більше що робити, окрім як хвилюватися, гризти нігті й кілька разів на день урочисто прямувати до сержанта, щоб спитати, чи прийшов уже наказ відправити їх до безпечної домівки.

Вони розуміли, що це перегони, адже знали із власного гіркого досвіду, що полковник Каткарт у будь-який момент може підняти норму бойових вильотів. Їм не залишалося нічого кращого, як чекати. Лише Голодний Джо мав щось краще до роботи, коли повертався з вильотів. Він верещав від нічних кошмарів і перемагав навкулачки кота Гапла. На кожному концерті ОДО він сідав зі своїм фотоапаратом у першому ряду і спрямовував об’єктив під спідницю золотоволосої співачки з величезними грудьми, на яких отот мала тріснути всіяна блискітками сукня. Фотографії ніколи не виходили.

Полковник Карґіл, уповноважений генерала Пекема, був міцним рожевощоким чоловіком. До війни він працював спритним, жорстким, агресивним менеджером з маркетингу. Він був дуже поганим менеджером з маркетингу. Полковник Карґіл був настільки жахливим менеджером з маркетингу, що за його послугами ганялися фірми, які прагнули зазнати збитків, аби знизити свої податки. У всьому цивілізованому світі, від Беттері-парку до Фултон-стріт, його знали як надійного чоловіка для швидкого списання податків. Розцінки його були високі, адже банкрутство не завжди давалося легко. Він мусив починати на самій вершині і пробиватися донизу, а маючи прихильних друзів у Вашингтоні, втрачати гроші було непростою справою. На це йшли місяці наполегливої праці і ретельних прорахунківу плануванні. Чоловік міг щось наплутати, розладнати, припуститися помилок, недогледіти небезпеки і знайти усі лазівки, та якраз коли він думає собі, що все вдалося, уряд підкидує йому озеро, ліс або нафтове родовище і зводить усі його зусилля нанівець. Навіть з такими перешкодами на полковника Карґіла можна було покластися, коли треба було розвалити найуспішніше підприємство. Він сам усього досяг і лише собі самому завдячував відсутністю успіху.

— Вояки, — почав полковник Карґіл в ескадрильї Йосаріана, старанно зважуючи паузи. — Ви американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це.

Сержант Найт подумав про це, а тоді ґречно сказав полковнику Карґілу, що той звертається зараз до рядових, а офіцери чекають на нього на іншому кінці ескадрильї. Полковник Карґіл жваво подякував і, засяявши від самовдоволення, покрокував на другий кінець табору. Його переповнювала гордість від усвідомлення, що двадцять дев'ять місяців служби не притупили його геніальної нездарності.

— Вояки, — почав він своє звернення до офіцерів, старанно зважуючи паузи. — Ви — американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це. — Він почекав хвилину, давши їм подумати про це. — Ці люди — ваші гості! — крикнув він раптом. — Вони проїхали більше трьох сотень миль, щоб розважити вас. Як вони будуть