Читати книгу - "Аеропорт"

Рижик (так називали її рідні, і так із любов’ю він сам її кликав) уже чекала його там із цілою колекцією різноманітного арабського посуду.

Вона приїхала на два дні раніше і, чекаючи його повернення, сиділа два вечори у вітальні, милуючись їхньою новою колекцією, перебираючи предмети, наче намагаючись уловити тепло його рук, розглядала його воєнні фото в газеті й тихо плакала.

Помираючи від швидко прогресуючого рака шлунку в липні 2014 року, свого останнього дня вона теж просила його заспівати. Під привезену з дому гітару Олексій співав кілька годин поспіль усі пісні, які вони знали. Вона раптом підняла висушену хворобою руку, усміхнулася самими очима й прошепотіла: «Милий, ти вже другим колом пішов».

Через кілька хвилин вона померла. Тижнем раніше їй виповнилося сорок вісім років.

А поки що, в листопаді 2013-го, ніщо не віщувало біди. Вони спокійно розсталися. Вона зайнялася хатніми й іншими необов’язковими справами та очікувала його побачити, як і було обіцяно, за тиждень.

Опівночі 30 листопада він стояв на мрячному Хрещатику в центрі Києва і з сумом дивився на жалюгідну замерзаючу групку з п’ятдесяти, не більше, молодих людей, хлопців і дівчат студентського віку. Все, що лишилося від кількох сотень демонстрантів, які вимагали відставки президента Віктора Януковича.

Неподалік нудилися десятки київських міліціонерів, членів спеціального загону «Беркут», покликаного запобігати, лупити й не пускати. Того доленосного вечора вони до пори до часу не виконували ні першого, ні другого, ні третього і, мляво переступаючи з ноги на ногу, постукували одне одного й самих себе кийками по латах і щитах, аби зігрітися.

Студенти, схоже, теж обнімалися зі своїми дівчатками переважно теж для того, щоби зігрітися. Для цього ж, певно, вони час від часу співали хором гімн України. У них тоді навіть палок і каміння не було, вже не кажучи про щось серйозніше.

Нездійснена мирна антиурядова революція (або так званий другий Майдан), здавалося, понуро пленталася до свого банального завершення. Майже всі журналісти до першої години ночі розійшлися по своїх готелях і строчили нудні історії для третьої сторінки на шістсот стандартних слів, надсилали похмурі ніякі фотографії й готувалися до від’їзду. Політичний коїтус інтеруптус[12] на Хрещатику з приводу непідписання Асоціації з Європою — першого кроку до остаточного розриву з колишнім СРСР — їх більше не надихав.

О третій ранку Олексій зрозумів, що з іноземних фотографів на майдані залишився він один.

Якась душевна тривога ледь чутною луною того, що називають внутрішнім голосом або інтуїцією, умовляла його лишитися. І річ була не тільки в «Беркуті», ряди якого раптом почали енергійно перешиковуватися все ближче й ближче до студентів, а в незрозумілому незвичному хвилюванні, яке дедалі зростало й пояснити причину якого він не міг.

Так часом трапляється: варто тобі несподівано подумати про когось далекого, про знайомого чи знайому, яких давно не бачив, — і раптом, за кілька кроків, на наступному перехресті ти зустрічаєшся з ним або з нею. Чи не є це непрямим доказом існування певної незвіданої енергії простору, яка пов’язує нас одне з одним постійно, яка збурює нас і готує до якоїсь події чи зустрічі?

Люди бентежаться, не довіряючи своїм передчуттям, і майже ніколи не здатні вчасно перекласти людською мовою цю містичну азбуку Морзе. Не чують загрози, не дослухаються попереджень згори, збоку чи знизу…

Коли менти, вдягнені в усе чорне, опустили свої заборола, підняли щити й кийки в бойове положення та клином рушили на студентів, Олексій зрозумів, що має робити. Він побіг за ними. При цьому він усвідомлював, що в отриманих ним сигналах було ще дещо, значно більш важливе й значуще, ніж побиття, яке нарешті почалося в об’єктиві його камери.

Олексій одразу опинився в самій гущі подій. «Беркутівці» працювали мовчки, по-діловому швидко й зосереджено. Беззахисні молоді люди намагалися тікати, збиваючи одне одного з ніг. Кийки методично піднімалися й опускалися, вгрузаючи в плоть, ламаючи кістки, розбиваючи голови. Берці — високі формені армійські бутси з тупими кованими носками — смачно і з відтяжкою стикалися з тілами, руками, ногами й головами лежачих без розбору.

Олексій раптом відчув якісь бризки на своєму обличчі. Провів лівою рукою по щоці, відвів руку й побачив кров.

Він зупинився на секунду, тильною стороною долоні похапцем витер обличчя і… побачив її.

Вона сиділа на колінах, випроставшись і відхилившись трохи назад, то закидаючи голову, то хитаючи нею з боку в бік, наче в трансі.

З-під її темних локонів, збитих ударом кийка, на високий лоб і вниз по обличчю стікала кров. Фігура дівчини відбивалася темним силуетом у калюжі перед нею, у відблисках туманного світла ліхтарів. Очі її були заплющені.

Олексій опустився перед нею на коліна й зробив кілька close-up[13] кадрів практично впритул, очікуючи, що вона ось-ось отямиться й розплющить очі.

Кількома секундами пізніше так і сталося. Її очі й губи одночасно привідкрилися, наче вона прошепотіла щось, молитву чи благання.

Олексій натиснув на гашетку й зробив дев’ять золотих кадрів. Клацання камери змусило дівчину знову заплющитися та зіщулитися, наче в очікуванні нового удару.

Несподівано для самого себе Олексій раптом вирішив з’ясувати, наскільки серйозно розсічена голова дівчини й чи може він надати їй першу допомогу. Він потягся рукою до її обличчя. Очі дівчини швидко розплющилися, вона щосили смикнула головою, піймала ротом руку Олексія й буквально прокусила її.

Він відсмикнув руку, озирнувся й побачив міліціонера, який біг до них із кийком наперевіс. Олексій жваво, натренованим рухом перехопив ремінь камери кілька разів так, аби вона стала ніби частиною зап’ястя, обома руками обхопив дівчину, повалив її на асфальт, притримуючи їй голову ззаду однією рукою, і накрив, як міг, своїм тілом.

Спопеляючий біль вистрілив спочатку в шию, потім у потилицю, коли кийок двічі опустився на нього з усього розмаху.

— Коля, Коля, йо… твою мать, то ж журналіст! Кинь його. Пакуй краще оно того хлопчика! — крикнув хтось менту, який старанно клепав спину Олексія кийком.

Удари припинилися. Стукіт підків об бруківку швидко віддалявся. Неподалік хтось верещав, кричав і плакав. Побиття тривало.

Олексій ще кілька секунд міцно притискав дівчину до асфальту. Потім різко скочив на ноги й допоміг підвестися їй, притягнувши до себе. На той момент вона вже зрозуміла, що відбувається, і не заважала Олексію тягти її за собою вниз, у бік Європейської площі.

Дівчина бігла поруч, міцно стискаючи його пальці своєю маленькою холодною долонькою.

З травмпункту, де їй наклали кілька швів і визначили, що струсу мозку нема й вона