Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Без пригод вийшов на дорогу. До сусіднього села доїхав на попутній підводі. Господар її, літній селянин, ні про що не розпитував, од грошей відмовився. Попередив: тут у селі без дозволу старости (солтиса) на ночівлю можуть і не впустити. Я вирішив не ризикувати.

Пішов лугом. Набрів на стіжок сіна і зарився в нього з головою. Воно пахло винними яблуками, медом, землею, дитинством — і я, засинаючи, подумав: життя — пречудова штука.

СТАНІСЛАВ МАЛИК

На світанку я залишив свій «номер-люкс» і поспішив у Рибну. Явочну квартиру для нашої групи тут готувала «Комар» — радистка із групи «Львів». Напередодні вильоту нам повідомили її адресу, назвали прізвище господаря явки. Капітан із штабу фронту додав, що господар явки — людина надійна, перевірена, секретар місцевого партійного осередку.

На будинок 448 я наткнувся випадково, як тільки увійшов у Рибну. Потім узнав, що мені просто пощастило, бо без розпитувань тут розшукати будинок за номером нелегко.

Ворота невеликої садиби були розчинені. На подвір'ї стояв літній селянин у жилетці, капелюсі з чорною стрічкою. Потягуючи люльку, він дивився на мене спокійно, вичікуюче.

Хвилюючись, я запитав:

— Чи має пан для продажу сливи?

На мій пароль господар не відповів, а розсудливо сказав:

— Зайдімо до хати. Сіли за стіл.

— Слив, паночку, вже нема. Є яблука. Давайте ще раз знайомитися. Ці стіни надійні. Тут нас ніхто не почує.

— Капітан Михайлов.

— Станіслав Малик.

Станіслав зрадів мені, як рідному синові.

— Вас давно чекають, непокояться. Але спершу поснідайте.

Потім оглянув мене з ніг до голови і, ні слова не кажучи, вийшов. Повернувся з одягом. Я охоче скинув свій темно-синій костюм. І ось ми стоїмо поруч — босі, у порваних штанях. На мені, як і на Малику, жилет, капелюх з чорною стрічкою: батько й син.

— Хтось уже приходив?

— Паненка одна. Файна дзєвчина. Ольга Совєцька підшукала їй надійну квартиру.

— Хто ще?

— Ніц, товаришу капітан.

«Паненка», очевидно, — Груша. Значить, Гроза ще не з'являвся.

Я один на горищі, заваленому сіном, збруєю, всіляким мотлохом. Малика попросив сходити за Ольгою Совєцькою.

Яка ж ти, Комар? Що мені про тебе відомо? Нижче середнього зросту, очі карі. Комсомолка. У ворожому тилу майже чотири місяці. І весь цей час підтримує зв'язок, передає інформацію.

— Смілива, бойова дівчина, — коротко атестував її Павлов. — Із групи залишилась одна. Буде працювати з вами.

Спершу над драбиною блиснули очі. Широко розплющені, сонячні. Зустрілися з моїми. Потім випірнула вся — у фартушку, старенькому платтячку. Ноги босі. В школі я, напевно, признав би Ольгу за ученицю п'ятого-шостого класу. Дивився на неї, і якось не вірилось, що оце дівча і є безстрашний Комар.

— Здрастуйте, товаришу капітан! З благополучним прибуттям.

— Здрастуй, Комарику.

Кинулась до мене. І тут я відчув, що в нашого Комарика очі вже не на сухому місці.

— Що ж це: з такого ясного неба та й раптом дощ?

— Це нічого, це я на радощах, товаришу командир.

Ольга підтвердила: Груша вже п'ять днів як тут.

— Жива, здорова! Сидить у Татуся. Жде, не діждеться дяді Васі.

Татусь — це Врубель. Батрак Врубель. Живе в сусідньому селі Сайка. Він також чекає нас.

Всі питання відкладаю на вечір. Спускаємося по драбині.

— Вам, товаришу капітан, буде добре у Врублів. Це такі люди, такі люди! Татусь, Рузя, Стефа. За радянську людину все віддадуть. І життя не пошкодують.

Незабаром нам довелося в цьому переконатись…

Запам'ятався мені перший день у Врублів. Татусь, лисий, довгов'язий — жилет висів на ньому, як на вішалці, — не міг нарадуватися за свою «дзєвчину»: все одна та одна, а тепер у Ольці й подружка така файна паненка, і пан капітан.

У нашої файної «паненки» Груші обличчя промениться щасливою усмішкою.

— Я за вас, дядя Вася, знаєте, як переживала!.. І за Олексія… Та певна: з ним нічого не скоїлося… А мені просто пощастило.

Анка — Груша розповідала про свої пригоди та мандри:

— Стрибнула з літака і в повітрі мало не задихнулася. Стропи парашута переплелися під самою шиєю. Так і летіла до землі, наче повішена. Приземлилась на городі в картоплі, біля якогось гостроверхого будинку. Чую: на дорозі розмірені кроки. Певно, патруль. Думаю, хоч би місяць не виглянув з-за хмар: відразу парашут угледять. Потім швиденько, як учили на тренуваннях, зібрала парашут, закопала на городі. І тут місяць виплив, освітив город, подвір'я, конюшню, будинок. Засріблився на даху олень-флюгер. Я завмерла. А коли знову стемніло, відійшла подалі й почала подавати наші умовні сигнали… На світанку закопала у полі рацію, зброю і стала за легендою остарбайтерін (робітницею зі Сходу), що повертається по хворобі додому. На дорозі приєдналася до гурту наших дівчат і вже разом добиралися до Кракова…

У Врублів мені подобалося. І милі господарі, і будинок на відшибі. І мій схов на славу. Зайдеш в повітку — сіно по самий дах. Треба його все розкидати, щоб добратися до схову. Вихід — у бік лісу. Дошки змащені жиром, легко, безшумно підіймаються і опускаються. Біля виходу — лава: для конспірації.

У цьому ж будинку і рація. Зручно, але… небезпечно. Дуже небезпечно. Чи уявляє старий Врубель, що чекає його сім'ю на випадок провалу? Я запитав його про це і додав, що в найближчі дні постараємося підшукати іншу квартиру. Врубель образився:

— Хіба Ольці в нас погано? Хіба совєцькі мені вже не довіряють? Я все знаю, пане капітан. А боятися? Ви, пане капітан, не сумнівайтесь: ми, Врублі[4] — не горобці. За рід свій постояти зуміємо. Нєх нас герман боїться.

DUM SPIRO…

— Товаришу капітан, до вас гостя.

На порозі Ольга, а поруч з нею молода, модно одягнена жінка. Вродлива, некваплива в рухах, світлоока.

— Капітан Михайлов.

— Валерія.

Он вона яка — зв'язкова Краківського підпільного обласного комітету ППР (Польської робітничої партії) та Армії людової. За два дні Ольга мені вуха протуркотіла: Валя та Валя (так називали Валерію). І розумниця, і винахідлива, й артистка, яких мало. Переодягнеться перекупкою, черницею — не пізнати. В ній одній — десятки різних жінок.

— Ні, ви тільки уявіть собі, товаришу капітан. Перша наша радіоквартира була в селі Могила. А тут ми дізналися про зраду «Львова». Могила у першу-ліпшу хвилину могла стати для нас справжньою могилою. Вирішили ми перебратися в Рибну.