Читати книгу - "У чому ж таємниця?"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Неподалік від них Жан-Луї, присівши навпочіпки біля моторолера, вдавав, що лагодить карбюратор, і прислухався до розмови. Він почув, як американець назвав знайоме прізвище. Дардель став пояснювати йому:
— Як поминете майдан, беріть праворуч і їдьте Верденськнм бульваром понад річкою. Остання садиба, що зразу ж за голубим парканом.
— О'кей!
— Старий сірий будинок, темний паркан.
Та американці сказали, що збиралися відвідати Жерома Гепра аж по обіді. А спершу хотіли б піднятися на гору.
— Найзручніше буде пішки, — пояснював Дардель. — Підете так, як я щойно казав, але коли дістанетеся до підвісного мосту, перейдіть на той берег…
— О ні, ні, тільки не пішки! — вигукнув той, що сидів у автомобілі, до якого вже підходили його товариші й Дардель.
— Тоді, панове, доведеться накинути великого гака. Весь час праворуч і праворуч, — Дардель описав рукою коло в повітрі. — Може, ви маєте карту?
Над розгорненою картою американець, видимо, ліпше зрозумів Дарделеві пояснення.
— А де тут можна пообідати? — спитав він.
— Та можна й тут.
— Нам радили готель «Дю-Марше».
— Якщо любите французьку кухню, будете вдоволені, — всміхнувся Дардель.
Випроставшись, Жан-Луї підійшов до американця й сказав йому кілька слів по-англійському.
— Thank you[6], — відповів той і попростував до готелю.
— Я сказав йому, що на двадцять кілометрів навколо він не знайде смачніших страв, як у пані Клеман, тільки хай поквапиться замовити собі стіл.
— Дякую, — всміхнувся Дардель з-під густих чорних вусів, — вона моя своячка. А бачили — він навіть не полінувався пройти пішки двадцять метрів до готелю. Всі вони однакові. Ці люди вже відучилися ходити пішки. Скільки там тої дороги на Рок, та де пак!
Невдовзі американець повернувся. Широкоплечий, високий, білявий, він виглядав десь років на сорок п'ять, його супутник був набагато молодший. Він незворушно слухав їхню розмову. Жанові-Луї здалося, що на обличчі його майнула тінь усмішки, коли Дардель сказав, що американці відучилися ходити пішки.
Коли автомобіль зрушив з місця, обидва американці замахали руками Жанові-Луї й Дарделю.
— Ці янкі, — заговорив Дардель, — ще хоч за страви наші трохи нас шанують. У принципі я не маю нічого проти них, бо є в них багато хорошого, як і в росіян, що сорок років тому розпочинали з нуля. Ці двоє, напевне, приїхали від Інституту нежитю. Ох, не забувають вони старого! Ну, як ваша торохтілка?
Дардель відмовився брати плату за дрібний ремонт моторолера.
— Ви згадали про Інститут нежитю. Вам доводилося бувати там? — поцікавився Жан-Луї.
— Ні, я не застуджуюся ніколи — клімат не такий… та й звички нема. Міжнародний інститут нежитю — це американський заклад, бо старий Гепра, щоб ви знали, 1936 року вивіз свої грошенята до США. Але йому хотілося стати благодійником людства, от він на свої кошти і заснував цей «International Coriza Institute»[7], або, як кажуть американці, «ICI». По-французьки виходить «ici»[8].
— Ви добре обізнані.
Дардель знизав плечима.
— Як усі… «ici», — він наголосив на останньому слові, і обоє засміялись. — Може, він уже й шкодує, що в духівниці відписав усе майно на користь цього інституту. А вони там в «ICI» так і чатують. Це вже не вперше навідуються до Гепра. Поспішають заволодіти спадщиною, цікавляться, чи скоро старий шкарбун вріже дуба. Зрозуміло, старий не поспішає на той світ. Сердешна Віржінія! Я був ще зовсім молодим, коли її спіткало те нещастя…
— З оком? — перепитав Маршан.
— Мала бути вродлива… Та знаєте, як горе рака красить!
— Але вона жінка завзята…
Жан-Луї кинув погляд на електричного годинника на причілку гаража.
— Одинадцята година, мені треба йти. Побачення…
— Та я поставив його вперед на кілька хвилин. Правда, в мене теж є робота, бувайте здорові, пане Маршане.
— Ще одне слово, пане Дарделю: оця крамниця фотоапаратів, що між готелем і гаражем, також ваша?
— То — заняття моєї дружини, — відповів той.
— Там можна й проявити плівку?
— Проявити, надрукувати, купити апарат, хімікалії, все причандалля. Моя дружина — справжній майстер свого діла. Як і її сестра, пані Клеман. Вона навіть робить портрети.
Жан-Луї, ідучи від Дарделя, завітав до фотокрамниці. З задньої кімнати вийшла, всміхаючись, пані Клеман у біленькій блузці.
— Добридень, пані. Прийшов до вашої сестри, — пробубонів молодик. — Мені потрібна плівка в касеті.
Жінка весело засміялася.
— За такими речами треба йти не до моєї сестри, а до мене. Фотографія — це моя парафія, а її — то готель, — пояснювала жінка, все сміючись. — Я — сестра пані Клеман, дружина Дарделя.
— Якщо не помиляюся, ви…
— Так, так, ми близнючки, хіба ви не знали? Так, і ми теж. Як і ті двоє…
Вона гордо випросталася.
— Як і ті, ми близнючки цілковиті, досконалі, — додала вона, — однояйцеві, як кажуть лікарі.
— Я знаю, — кивнув головою Жан-Луї.
— Це жахливо! — змінила вона тон. — Я кажу про братів Рето. Що з ними скоїлося…
Вона тяжко зітхнула.
— Ви, пане Маршане, досить невчасно потрапили в Персак.
— Ви знаєте моє прізвище?
— Сестра мені розповідала про вас. І потім вас уже тут кожен знає.
Щодо цього в Жана-Луї не було сумніву.
— Ми з нею всім ділимось. Я знаю її постояльців, а вона моїх клієнтів. У нас і господарство спільне. Погляньте. З кімнатки, звідки я щойно вийшла, є двері до її канцелярії. Ми їх пробили лише після смерті її чоловіка, бо він, бідолаха, не хотів цього. Так зручніше. Між нами тільки одна різниця — я мати. А вона вдовиця. Здогадуюся, що коїться зараз у душі Поля Рето; я розумію, він ховається від свого горя. Розлука — це так жорстоко! Коли я вийшла заміж, ми з чоловіком вирушили у весільну подорож. Запевняю вас, я була щаслива, дуже щаслива, але все ж мені не вистачало Марі-Роз. А коли вона вийшла заміж, те ж саме було з нею.
Вона всміхнулася — так самісінько, як усміхалася Марі-Роз Клеман.
— Дардель — людина добра, він з нею гарно ладить…
— А який був чоловік вашої сестри?
Дружина Дарделя ухильно знизала плечима.
— Вони прожили вдвох недовго. Він упав на сходах і розбив голову… Вам якого формату плівку?
Купивши нову плівку, а стару зоставивши проявити, Маршан пішов. Він уже знав, що вдова Клеман збирається заміж за агента фотофірми Дельмара. Зате протягом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У чому ж таємниця?», після закриття браузера.