Читати книгу - "У чому ж таємниця?"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Або ж яка нічого не знає, — зауважив Жан-Луї.
— Так буває рідко. Здебільшого кожен хоч що-небудь та знає.
Хлопець не промовив ні слова.
У середу вранці Жан-Луї одержав листа від батька. Той лист іще підсилив неприємний настрій, що гнітив його після розмови з Делором. Старий Маршан збирався на початку вересня поїхати на відкриття мисливського сезону. «… Я й мама при доброму здоров'ї, хоч погода й не дуже гарна. Тут приходили перевіряти твої документи. Напевне, це через ту справу, що про неї ти писав мені у вчорашньому листі. Я сказав, що ти відпочиваєш у Персаку. Залишайся там доти, поки буде потрібно… Цілую тебе за себе й за маму…»
Пообідавши в готельному садку, Жан-Луї підвівся з-за столу й намірився йти. Та несподівано почув голос інспектора, що кликав його. Жан-Луї підійшов до столу, де сидів Делор і їв смажену рибину. Інспектор попросив його сісти. Зав'язалася розмова…
У Делора була дев'ятнадцятирічна донька, Жаклінина ровесниця. Марі-Клер Делор скінчила гімназію й збиралася вивчати право. Хотіла протягом року підготуватися до вступу на один з відділів юридичного факультету.
— Там вимоги суворі, — пояснював Маршан. — Треба готуватися наполегливо.
— Моя донька — справжня зубрійка. І водночас красуня… Ні, не думайте, що це я як батько… Ось подивіться самі, — інспектор дістав з кишені фотокартку й простяг Жанові-Луї. — Трошки схожа на панну Жакліну, еге? Дружина сміється з мене, коли я заведу мову про Марі-Клер. Ти, каже, дивишся на неї очима батька. О, вона в нас сувора, наша матуся. Але якщо я батько Марі-Клер, то хіба вже повинен вважати її бридкою?
— Та певно, що ні, — всміхнувся Жан-Луї.
— Вона гідна якоїсь ліпшої долі, ніж бути поліційним нишпоркою, як її татко.
Відтак він знову став нарікати на впертюхів, що відмовляються говорити. Жан-Луї спитав себе: він жартома бурчить чи це прихована погроза?
— Бо коли він і далі отак по-дурному мовчатиме, — хитав головою Делор, — тоді ви розумієте…
Та Жан-Луї не розумів анічогісінько. А втім, розуміти ж можна по-різному: можна просто збагнути або губитись у здогадках… І він волів не відповідати. Думав про перший допит, улаштований йому й Жакліні, а також Грасьєнові Ватанові, якого того ж дня, коли знайшли біля озера мерця, потягли до поліції.
Грасьєн Ватан, власник маленької ферми, мав кілька невеличких нивок, і одна з них прилягала до лісу, де знайшли труп. Його поважали, хоч багато хто й заздрив йому. Казали, ніби він поклявся вивчити старшу доньку на вчительку, а молодшу — на поштову службовку, та ще таку, щоб змогла знайти для себе місце навіть у Парижі. Син служив у війську в Алжірі. Того Алжіру не минув майже ніхто з французьких юнаків. А Грасьєн жив удвох з дружиною. 1918 року його, добровольця, нагородили хрестом «За бойові заслуги», тому нині на всіх святах він був прапороносцем персакських ветеранів війни. Мав свої погляди, які не всім подобалися, і вмів їх боронити, хоч і погоджувався, що люди мають право думати кожен по-своєму. Але собі наступати на пальці не давав. Жаклінин батько поважав його. До того ж він і в Опорі брав участь. Як зважити все, доводилось визнати, що для підозри підстав замало. Але ж його ферма містилася неподалік од місця, де знайдено труп. І більш нікого з персаківців там поблизу не було. Все, що він розповів, перевірили й установили, що цілий день у четвер і наступну ніч Ватан з дружиною пробув у дочки й зятя, які вчителювали в іншій комуні, кілометрів за сорок від Персака.
З Мохаммедом, що працював у гаражі Дарделя, повелися крутіше. Бо ж саме ім'я його не сподобалося поліцаям.
— Чорний?
— Ні, пане інспекторе. Алжірець. Така сама людина, як і ви і я, — відрубав Дардель.
— І чого вони не сидять у себе вдома! Ви, звісно, раді, що знайшли такого наймита. Поранений на війні? Готовий бандюга.
Дардель переконував: Мохаммед — порядний і серйозний хлопець, нічого такого за ним не водиться.
— Ну, а звідки ж оті гроші в течці під матрацом?
— Кажу ж вам, мої заощадження, — відповів алжірець.
— А навіщо вони тобі?
— Для сім'ї й на дорогу додому, коли матиму право поїхати.
— Права він захотів, бачили таке! Ну, розповідай, де ти взяв гроші?
— Я сказав усе.
— Хочеш нам очі замилити? Заберімо цього біко[5] до себе, там йому язик розв'яжеться.
Власник гаража Дардель, що добре ставився до Мохаммеда й навіть ніколи не сказав йому «ти», обурювався:
— Та я ж вам кажу, що він ночував тієї ночі дома, в себе нагорі. Сходи у нас рипучі, а ми з дружиною не глухі. Я дуже чуткий уві сні, а в дружини взагалі безсоння. Боже мій, та я ж би почув, коли б він спускався!.. Ще раз вам кажу: Мохаммед тут уже три роки, ніяких претензій до нього в мене не було, чудовий хлопець. Не злодій, не вбивця, даю голову на відруб за нього. Він потрібен мені. Чи, може, ви за нього працюватимете?
В середу вранці Дардель довідався, що звинувачення проти хлопця не підтвердилось, хоч його більш як три дні промаринували в поліції. Дардель пішов розшукувати його й знайшов у лікарні: мовляв, упав і розбив собі голову.
— Звісно, пан Делор не гаяв часу із ним, розповідаючи про свою доньку, що буцімто схожа на вас, — сказав Маршан Жакліні. — Ну, я бачу, з такими методами розслідування посунеться далеко. Зайдімо?
— Ні, я почекаю надворі.
Вони стояли перед поштою. Жакліна після сніданку зайшла по Жаиа-Луї до готелю, й вони вийшли разом. Жан-Луї сказав, що йому треба зателефонувати в Париж до батька.
— А чому не з готелю?
— Та краще з пошти.
З погляду обивателя розслідування справи «тейлакського мерця» ніби застигло на місці. Все це — вже нашіптували лихі язики — і допити, і все інше робиться про людське око. Хіба ж не видно?
Уранці в четвер, 8 червня, о пів на одинадцяту, Жан-Луї уже був у гаражі Дарделя, розташованому поряд з готелем. Він заплатив Мохаммедові за бензин, бо вже двічі заправлявся тут. У алжірця була перев'язана голова, й він був мовчазний, чемний і стриманий.
Біля хідника, якраз навпроти бензоколонки, зупинилося відкрите американське авто, в якому сиділо двоє чоловіків. Той, що за кермом, простяг алжірцеві ключі й з американським акцентом промовив:
— П'ятдесят літрів.
Розрахувавшись з Мохаммедом, чужинець здалеку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У чому ж таємниця?», після закриття браузера.