Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім Мері дістала із шафи костюм, який ось уже два роки Том одягав лише в неділю і який називали «інший костюм», з чого ми можемо зробити висновок про багатство його гардеробу. Після того, як Том вбрався сам, Мері привела його до ладу: вона застібнула на ньому чистеньку курточку до самого підборіддя, відгорнула донизу широкий комір, почистила Тома щіткою та надягнула йому солом’яного капелюха в цяточку. Тепер він мав дуже ошатний вигляд і почувався страшенно незручно: новий костюм і чистота сковували його, а цього він терпіти не міг. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, але ці сподівання виявились марними. Мері, як годиться, ретельно змастила взуття салом і принесла братові. Томове терпіння луснуло, він почав бурчати, що його завжди примушують робити те, чого він не хоче. Але Мері лагідно вмовила його:
— Будь ласка, Томе, будь розумником.
Продовжуючи бурчати, Том узув черевики. Мері зібралася за одну хвилину, і діти втрьох попрямували до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.
У недільній школі діти навчалися з дев’ятої до пів на одинадцяту, а потім починалася проповідь. Двоє дітей залишалися на проповідь добровільно, а третій теж залишався — але з інших, більш суттєвих причин.
На твердих церковних лавах із високими спинками могло поміститися чоловік триста; церква була маленька, без жодних прикрас, із дзвіницею на даху, схожою на вузький дерев’яний ящик. У дверях Том трохи відстав, щоб поговорити з одним приятелем, також вбраним по-недільному:
— Слухай, Біллі, в тебе є жовтий квиточок?
— Є.
— А що ти за нього просиш?
— А що даси?
— Шмат лакриці й рибальський гачок.
— Покажи.
Том показав. Приятеля побачене вдовольнило, і хлопці обмінялися цінностями. Після цього Том обміняв дві білі кульки на три червоних квиточки і ще різний дріб’язок — на два синіх.
Він ще хвилин п’ятнадцять підстерігав на вході хлопців і купував у них квитки різних кольорів. Тоді зайшов до церкви разом із ватагою чистеньких і галасливих дітлахів, вмостився на своєму місці й почав сваритися з тим хлопцем, який сидів найближче. Втрутився поважний літній вчитель, але щойно він повернувся спиною, Том смикнув за волосся хлопчика, котрий сидів перед ним, і втупився в книжку, коли той озирнувся; тут же він кольнув шпилькою іншого хлопчика, бо йому було цікаво почути, як той верескне: «Ой!» — і отримав ще одне зауваження від учителя. Увесь клас Тома був, як на підбір, — усі неспокійні, галасливі та неслухняні. Виходячи розповідати урок, вони не знали віршів як слід — всім доводилося підказувати. Проте вони все ж якось дотягували до кінця, і кожен отримував нагороду — маленький синій квиточок із текстом зі Святого Письма; кожен синій квиток був платнею за два вивчених вірші з Біблії. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, їх можна було обміняти; десять червоних квиточків дорівнювали одному жовтому; а за десять жовтих директор школи вручав учневі Біблію в дешевій палітурці (яка коштувала в ті старі добрі часи сорок центів). Чи ж у багатьох із моїх читачів знайдеться досить терпіння та посидючості, щоб вивчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть за Біблію з малюнками Доре? Але Мері заробила таким чином дві Біблії в результаті двох років ретельної праці, а один німецький хлопчик — навіть чотири чи п’ять. Він якось розказав напам’ять три тисячі віршів поспіль — навіть без перепочинку; але таке напруження розумових здібностей виявилося для нього непосильним, і з того часу він став ідіотом — велике нещастя для школи, адже у всіх урочистих випадках, при відвідувачах, директор завжди викликав цього учня і примушував його «зі шкіри лізти», як казав Том. Лише старші учні примудрялися зберегти свої квиточки і нидіти над зубрінням досить довго, аби отримати у подарунок Біблію, тому вручення цієї нагороди було рідкісною і пам’ятною подією; учень-щасливчик цього дня відігравав таку почесну й помітну роль, що серце кожного школяра спалахувало честолюбством, якого вистачало іноді на цілих два тижні. Можливо, Том не був одержимий духовною спрагою настільки, щоб прагнути цієї нагороди, але можна не сумніватися в тому, що він усім своїм єством прагнув слави і блиску, які приходили разом із нею.
Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, — хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, — результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:
— А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Тома Сойєра», після закриття браузера.