Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, — може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.

І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.

Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.

Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, — появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість — він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, — словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне — спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою — аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, — отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика:

— Гляди-но, Джиме! Йде туди. Дивись — простягнув йому руку. Вітається! Оце так! А скажи, мабуть, хочеться бути на місці Джефа?

Містер Волтерс хизувався перед високими гостями, проявляючи незвичну для себе моторність, — він віддавав накази, робив зауваження, розсипав догани всім, хто потрапляв йому під руку. Бібліотекар хизувався, бігаючи то туди, то сюди зі стосами книг і зчиняючи непотрібний шум, який люблять зчиняти маленькі начальнички. Молоденькі вчительки хизувалися, ласкаво нахиляючись над учнями, яких не так давно тягали за вуха, киваючи пальчиком на маленьких пустунів і гладячи по голівці слухняних. Молоді вчителі хизувалися тим, що робили суворі догани і всіляко підкреслювали: вони мають владу і підтримують дисципліну. Майже всім учителям одразу щось знадобилося у книжковій шафі, поряд із кафедрою, і вони навідувалися туди двічі, тричі, щоразу ніби знехотя. Дівчатка теж хизувалися щосили, а хлопчики хизувалися так ревно, що кульки з пожованого паперу та запотиличники сипалися градом. І над усім цим підносився великий чоловік, прихильно посміхаючись усій школі поблажливою посмішкою судді та гріючись у променях власної слави, — він також хизувався.

Одного лише бракувало містеру Волтерсу для повного щастя: можливості вручити Біблію в нагороду старанному учневі та похизуватися чудом ученості. Декотрі учні мали жовті квиточки, але жоден не зібрав їх достатньо, — директор уже опитав усіх перших учнів. Він віддав би все на світі за те, щоб до німецького хлопчика повернулися розумові здібності.

І в ту мить, коли він розпрощався з будь-якими надіями, вперед виступив Том Сойєр із дев’ятьма жовтими квиточками, дев’ятьма червоними й десятьма синіми і сказав, що хоче отримати Біблію. Це був грім серед ясного неба. Містер Волтерс аж ніяк не очікував, що Том може вимагати Біблію, — принаймні протягом найближчих десяти років. Але що ж поробиш: коли пред’являють підписаний рахунок, за ним треба платити. Тома запросили на підвищення, де сидів суддя й інші обрані, і велику новину проголосили з кафедри. Це була найбільш вражаюча подія за останні десять років, і ефект виявився настільки приголомшливим, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, й уся школа тепер споглядала два дива замість одного. Всіх хлопчаків терзала заздрість, та найбільше страждали від жорстоких душевних мук ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли звеличенню ненависного вискочки, промінявши йому квитки на ті багатства, які він нажив, поступившись іншим своїм правом білити паркан. Вони самі себе зневажали за те, що піддалися на обман хитрющого пронози й спіймалися на його гачок.

Нагороду Тому вручили під супровід такої розчуленої промови, яку тільки міг вичавити із себе директор за обставин, що склалися, але їй бракувало істинного натхнення, — бідолаха відчував, що тут криється якась таємниця, яку навряд чи вдасться розкрити: просто не може бути, щоб цей хлопчисько зібрав цілих дві тисячі біблійних снопів у житницю свою, коли відомо, що йому не подужати і дванадцяти. Емі Лоуренс і пишалася, і раділа, і намагалася зробити так, щоб Том помітив це по її обличчю, проте він не дивився на неї. Вона задумалась, потім злегка засмутилася, потім у неї виникли неясні підозри — з’явилися, зникли і виникли знову; вона почала спостерігати; один побіжний погляд сказав їй дуже багато — встромив їй ножа у самісіньке серце. Від ревнощів і злості вона ледь не розплакалась і зненавиділа всіх на світі, а найбільше Тома — так їй здавалося.

Тома відрекомендували судді, але у хлопця язик прилип до гортані, серце щосили забилося, і він ледве дихав — частково подавлений грізною величчю цієї людини, але головним чином тому, що це був її батько. Він би з радістю впав на коліна перед суддею, якби в школі було темно. Суддя погладив Тома по голові, назвав його славним хлопчиком і запитав, як його звати. Хлопчик відкрив рота, затнувся