Читати книгу - "Тема для медитації"

ГЛОСАРІЙ. У морі-окіяні камінний ідол стоїть. Він ні живе, ні вмирає, на кров людську зв’ягає. Приїхав до моря козак-нетяга, лицар християнський, став він кривого запоясника діставати, став білеє тіло своє козацьке втинати, камінного ідола живою кривлею причащати. — «Ідоле, ідолисько, ідолище погане! Чи ти з ліса чи з праліса, чи ти зо дня чи ти з полудня, чи ти з ночі чи ти з півночі, чи ти живий чи ти мертвий — пий мою кривлю, ідоле»[1]

(…)

вибиратися на той світ одне за одним, і якогось дня він приїхав і не застав у цьому провулку ані жодної живої душі...

ГЛОСАРІЙ. На горі огонь горить, коло огня залізний стовп стоїть, коло стовпа троє зміїв червоних лежить, — первий із трьома головами, другий із п’ятьма головами, третій із сьома головами. Вони ревуть-волають, з білого світа помочи виглядають. Летіли через кам ’яну гору три діви простоволосі — з ножами, з мечами, з огняними очами. Стали вони над тою горою кружеляти, стали до зміїв такими словами промовляти: «Ой чого ж ви ревете-волаєте, червонії ви змії?» — «Ой як же ж нам не ревти, як же ж нам не волати, як закуто нас у заліза, поки й конця світа!» — «А хто ж вас ізвоював, хто ж вас у заліза кував, червонії ви змії?» — «Звоював нас Юр-богатир, лицар християнський, козак запорозький! На залізному току булавою нас бив-побивав, залізними путами до камінної гори кував, на смерть да погибель остатнім закляттям заклинав — щоб ми над миром християнським не літали, край веселий, люд хрещений не плюндрували, душі козацькії з білим тілом не розлучали...»

... зненавидів школу від самого першого дня. І зараз увічню стоїть: парти у чотири ряди. Здоровецький клас із лискучою чорною дошкою. І парсуна примруженого татаркуватого чоловіка на білій-білій стіні.

— Скажіть мені, дітки, хто зображений на цьому портреті?

Високий жіночий голос дзвенить у порожнечі класу, неначе бите шкло.

— Стоян?

Мизатий хлопчик, грюкнувши кришкою парти, схопився на ноги.

— Це — вождь трудящих усього світу Володимир Ілліч Ленін!

— Правильно. Сідай, Стоян! Це Ленін, вождь світового пролетаріату... А хто скаже тепер, що ж таке зробив Ленін для трудового народу?

В класі було тихо.

— Що, ніхто не знає?

Я поворухнувся й підняв руку.

— Юр?

— Ну... — я встав і потупцював на місці. — Ну, він як ото була революція... то він таке зробив... ну, це...

— І що ж саме?

— Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!

— Що?.. Що таке?!

— Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.

— Хто... загадав?

— Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.

— Як-як?!

— Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троцький забрали хліб сиротський.

— Ти... що плетеш? Ти що мелеш оце, урвителю?!

Голос дзвенить на високій ноті, й від того аж у вухах вібрує.

— А я що хіба... так люде кажуть!

— Та де ти їх бачив... де це ти бачив таких людей, обревку?!

Біла рука з довгими пальцями ухопила мене за чубчика.

— Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! — Вчителька зігнула мене в три погибелі й стала товкти головою об парту. — Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо! Це старого Юра насіння... це петлюрівця отого цуценя, щоб воно їм здохло! Ану геть із класу, драбуго, й без баби щоб не приходив!

На все життя запам’яталося: гострий запах парфумів, який струменіє од зачіски, безжальна тверда рука і таке відчуття, наче ти мале звіря, котре силоміць загнали у цей величезний клас, щоб цькувати цілих десять років.

— Ні батька, ні матери... росте як бур’ян... — бубонів у порожньому класі бабин голос. — Хіба ж за ним догледиш...

— Але ж ви подумайте: першокласник — і плете отаку антирадянщину! А що ж із нього буде, як він виросте?! Це ж звірюка буде... убивця якийсь! І, до речі, де це він отакого набрався?

— А Господь його знає... либонь, почуло десь...

— Ні, уявити собі, отаке на Володимира Ілліча Леніна сказало! А головне, як уперся — ти йому слово, а він тобі десять! Я його спиняю, а він своє товче: люди, мовляв, кажуть... люди кажуть — і все! Хоч вогню йому приклади!..

— Нічого, я з ним побалакаю...

— Та добре, добре побалакайте! Візьміть лозиняку та дайте йому так, щоб і шкура на нім закипіла! Таких дітей треба бити, поки вони й кричати не перестануть... а тоді водою одливати — і знов бити!

— Угу...

— Ото дивіться мені! А то через суд заберемо його від вас та здамо в інтернат для недорозвинених! А там як запроторять його поміж олігофренів та дебілів, то він шовковий зробиться! Ви зрозуміли мене? Зрозуміли чи ні, я вас питаю?

Ми йшли з бабою через вигін, і я чув, як вона балакає сама до себе.

— Бити, значицця... а тоді одливати... Це ж яку голову треба, щоб до такого додуматися... не меншу, ніж у коняки, мабуть... А щоб вас у німі дошки положило! Всіх уже виполонили... всенький наш рід із круга світа звели... ще треба тільки отсю дитину в землю загнати — і буде добре! — Вона вдарила кулаком об кулак. — А дзусь вам! Ще прийде на вас лиха година та нечиста сила, чорти ви червонопузі!..

Я поторсав її за спідницю.

— Бабо...

— Га? — Вона отямилася й глянула на мене згори вниз. — Ти, обревку... бач, до чого ти добалакався?

— Бабо, а чого вона мене лобом об парту била?

— Щоб її безбитниця побила, сину! Не кажи більше такого, бо вони тебе од баби заберуть, чув?

— А чого вони мене заберуть?

— А того, що у них вся власть у руках! Дитино, вони в тридцять третьому сливе усеньке село виморили... а тебе як притиснуть до нігтя, то