Читати книгу - "Черлені щити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сідайте! — і вп'явся у смажену баранячу лопатку. — Їжте.
Всі були голодні і довго їли. А коли наситилися, Кончак запитав:
— Зігрівся трохи, Самуїле?
Купець витер рота полою кожуха.
— Дякую, хане, зігрівся… А то думав — пропаду.
— Де ж тебе перестріли мої люди?
— На Удаї, біля Прилуки.
— Куди ж ти прямував?
— У Путивль… Віз жіночі прикраси, одяг, сіль… І все пропало… Та ще й четверо холопів на додачу, а з ними — сани, коні, збруя… Накажи, хане, хай твої люди повернуть мені моє майно!
— Чого захотів! Піди дізнайся, де воно!.. Е-е, чоловіче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долі, що сам лишився живий…
— Я й дякую.
— От і добре… А тепер скажи мені, чи ти не бачив, коли їхав з Києва, князів з дружинами?
Самуїл поволі підвів голову, пильно глянув у вічі ханові.
— Аякже, бачив.
— Де?
— Стоять за Альтою.
— Хто саме?
— А хто?.. Великий князь київський Святослав, великий князь землі київської Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернігівський Ярослав… Схоже, очікують ще когось.
— Невже до Києва дійшла чутка, що я перейшов Сулу?
— До мене не дійшла, бо інакше я повернув би назад… А от чи до князів дійшла, того не знаю…
— Однак вони чогось стоять, — замислено проказав хан Туглій. — Не на прогулянку ж вийшли!
Кончак насупився. Кошлаті чорні брови зійшлися до перенісся, як дві грозові хмари. Грубе тверде обличчя потемніло ще дужче. Видно було, що він вражений несподіваною звісткою і стурбований нею не на жарт.
А Туглій не вгавав:
— Я так і знав, що ми під цим клятим городищем прогайнуємо дорогий час! — грюкнув кулаком по столу. — Вся Русь уже оповіщена про наш напад! Добре, якщо князі й досі стоять за Альтою… А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!..
Кончак ще дужче засопів носом, похмуро глипнув очищами.
— Помовч, хане! Поговоримо про це пізніше! А зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку важливу звістку. — І повернувся до купця: — З цієї хвилини ти вільний і можеш їхати на всі чотири сторони! Що б ти хотів у мене попросити?
Самуїл підхопився на ноги і низько вклонився.
— Дякую, хане, за таку велику ласку… Воля для людини — то найбільший скарб!.. Але якщо ти дозволяєш звернутися до тебе з просьбою, то я насмілюся попросити у тебе…
Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:
— Ну ж, кажи! Не бійся!
— Якщо твоя ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця, — і поклав руку на плече Жданові. — Твої люди забрали у мене аж чотирьох холопів, то дай мені хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно — сам знаєш…
Кончак махнув рукою.
— Гаразд, бери… Бранців маємо досить… А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобі моя тамга — з нею безборонне проїдеш через усі половецькі заслони. Привозь товари на Тор — вигідно продаси. — І кинув на стіл кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній собачою головою і двома перехрещеними під нею стрілами — це був родовий знак хана. — Тобі і твоєму супутникові дадуть коней і харчів на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
— Задоволений, хане, — схилив знову у поклоні голову купець.
— Тоді йдіть!
Коли вийшли, Ждан сказав:
— Дякую тобі, дядьку Самуїле, що не забув про мене — визволив з неволі тяжкої… Однак скажи мені — навіщо ти розповів про князів? Навіщо розпатякав, що вони стоять на Альті? Не вистачало тільки шепнути Кончакові, які у них сили! Це ж пряма зрада!
Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.
— Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують — аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!
— Як? І про князів, і про Альту?
— І про князів, і про Альту… Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?..А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують… Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка… Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину…
— Ну, якщо так…
— Завтра побачимо — як… А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток…
— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок.
…Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і з ще більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід. Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу руських князів і зняв облогу.
Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села й хутори. По білих снігах чорніли пасма кіптяви і попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.
Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.
— О боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської україни![10] І як він тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу зібралися разом і впали на нього, пригнули, до землі, клубищем холодних змій обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на погибель люду християнського?
Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози і торкнув коня.
— Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища!
Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на битий шлях, що з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Черлені щити», після закриття браузера.