Читати книгу - "Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії"

на Українських Землях організував нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько-совєтський кордон, приймав звіти від членів Організації, які прибували з України, й підтримував із ними зв’язок. Роман Шухевич був у 1939 р. референтом зв’язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полк. Андрій Мельник. Оскільки характер нашої діяльності був дуже близький, то доцільно було об’єднатися в одній референтурі зв’язку. І я став його заступником.

Роман Шухевич. Фото 1944 р.

Роман Шухевич. Фото 1944 р.

З окупацією Західно-Українських Земель більшовиками всю систему зв’язку з Краєм треба було створювати заново. Зі старих зв’язків залишився діючим лише один пункт зв’язку у м. Гуменному для переправки підпільників через Словаччину на Закарпаття. Тепер ми вже спільно обдумували й налагоджували різні форми зв’язку з Україною вздовж усього німецько-совєтського та мадярсько-совєтського кордонів. Найскладнішою справою був підбір для цієї праці відповідних осіб. Це повинні були бути особливо вірні члени Організації, не розконспіровані, бойові й водночас обережні — одне слово, добрі конспіратори. Відносно швидко зв’язок зорганізовано, підібрано й вишколено потрібну кількість прекрасних кур’єрів, які неодноразово переходили кордони, переносили пошту й нелегальну літературу та перепроваджували підпільників.

У цій спільній праці особливо чітко проявлялись такі риси характеру Романа Шухевича, як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення і, зокрема, вимога точного звіту про видатки з отриманих на організаційні цілі грошей. Не любив марнослів’я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.

Недовго тривала наша спільна праця. Невдовзі він відійшов від справ зв’язку з Україною, передавши їх мені, а сам у 1940 р. очолив Провід ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях, або, як у той час звикли називати, Закерзонні, до яких входили Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина. Під його керівництвом на базі членів ОУН, які повиходили з тюрем та прибули із західних областей, окупованих більшовиками, за короткий період була створена міцна організаційна мережа на всіх цих землях. Треба мати на увазі, що національна свідомість корінного українського населення була тут невисока внаслідок тривалої антиукраїнської колонізаційної політики польського уряду. Німецька влада також вороже ставилась до національного відродження українського населення і не дозволяла створювати політичні партії та організації. Тому діяльність ОУН була нелегальною і проводилась під прикриттям різних культурно-освітніх або економічних товариств.

Створена у 1940–1941 рр. на цих землях мережа ОУН стала згодом базою для підготовки революційних кадрів для підпілля в Україні, а з настанням німецько-совєтської війни з цих теренів вирушило в похід на Україну приблизно 5–6 тисяч членів і прихильників ОУН, зорганізованих у три похідні групи: Північну, Середню і Південну. Звідси, із Західних Окраїнних Українських Земель, ідеї українського націоналізму, ідеї боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу рознеслися по всіх просторах нашої України.

У 1940 р. тактичні, стратегічні та персональні розбіжності всередині організації так загострилися, що призвели до її розколу на дві ОУН. Одна була під проводом Степана Бандери, друга — Андрія Мельника. Роман Шухевич добре усвідомлював весь трагізм цього розколу й робив усе від нього залежне, щоб цьому запобігти. Коли розкол настав, Шухевич хоч і приєднався до групи прихильників Бандери, активної участі у політично-організаційних суперечках не брав. Головну причину конфлікту вбачав в особі Мельника, у його політичній короткозорості, тупій впертості, нереволюційності. У розмові на цю тему одного разу він мені сказав: “Мав я довшу розмову з полковником Мельником, доповідав йому про політичне становище в Україні, про організаційні справи, висловлював про ці справи свої думки, проекти їх вирішень. Мельник увесь час уважно слухав, мовчав, і мені здавалось, що він розумна людина, справжній політичний лідер, вождь. Але коли він заговорив, я переконався, що марно тратив час: він нічого з моєї мови не зрозумів”.

Розкол Організації, боротьба між двома її частинами була одною з причин, чому Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на Закерзонні і всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів. Ці проблеми завжди цікавили Романа Шухевича і постійно були в центрі його уваги. Він був твердо переконаний, що долю нашого визволення, долю побудови нашої держави вирішить тільки сильна українська армія. Іншим ділянкам революційної діяльності (ідеологія, пропаганда) він також надавав великого значення, але вважав їх другорядними чинниками, не головними. “Буде українська армія — буде Україна”, — часто нам говорив. І у цьому я був з ним цілком згідний. Бо лише тоді, коли будуть борці, готові за Українську державу воювати і її обороняти, буде вільно жити й процвітати українська нація.

З ініціативи Шухевича й за його інструкціями були створені під старшинські й старшинські (офіцерські) школи та курси, де всі члени Організації проходили обов’язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговують організовані ним курси штабних старшин у Кракові. Це була дуже своєрідна, у жодних арміях не практикована школа військової самопідготовки й самовдосконалення. Тут викладачі одночасно були слухачами, й навпаки, слухачі — викладачами. З предмету, хто його знав найкраще, той був викладачем, а з інших предметів — слухачем. Шухевич читав лекції і вів практичні заняття з теренознавства, зокрема орієнтації на місцевості вночі. Курсанти тут знайомились з історією воєн, окремих битв, з військовою стратегією і тактикою, з німецькими й совєтськими воєнними статутами, найцікавішими військовими відкриттями тощо.

Роман Шухевич у лавах ДУНу

Роман Шухевич у лавах ДУНу 

Настрій курсантів був діловий і разом з тим дружній, інколи й веселий. Кожен старався якнайбільше навчитись, пізнати, засвоїти. Характерною прикметою Романа Шухевича була його скромність, він ні в чому не показував своєї вищості над іншими, не хвалився своїми бойовими вчинками в минулому. Був такий, як усі, і в той же час трохи не такий. Виділявся своєю силою волі, сконцентрованістю думки та цілеспрямованою енергією. На вечорах, що їх курсанти інколи влаштовували, був дуже цікавим розповідачем. Любив згадувати про свої юнацькі пригоди. Спонукав інших розповідати про те, що у їх новому житті було найцікавіше чи найсмішніше. Коли було в хаті піаніно, він міг заграти на ньому якусь популярну народну чи стрілецьку пісню.

З пісенно-композиторського доробку Романа Шухевича варто згадати про улюблену маршову пісню Українського легіону “Марширують добровольці”. Слова й мелодію цієї пісні він склав спільно з Юрком Лопатинським у 1941 р., коли керував Українським легіоном. Розповів мені про це учасник цього легіону чотовий Мирослав Кальба, автор пісні Дружини Українських Націоналістів (ДУН).

Ось її текст:

Марширують добровольці,

Як колись ішли стрільці,

Сяють їх шоломи в сонці,

Грає усміх на лиці.

Хто живий, хто живий,

В