Читати книгу - "Голубий пакет"

— Дурниці, — зауважив начальник гестапо.

— А що ви думаєте? — наполягав комендант. — Взяли та й поїхали навпростець.

— Тоді б вони давно були тут.

— Мабуть, так…

Біля комендатури комендант кивнув своєму супутникові й вийшов. Начальник гестапо поїхав до себе.

І не встиг він сісти за свій стіл, як задзвонив телефон і знову пролунав голос коменданта:

— Це я, майор Фаслер… Мені щойно вручили другу шифровку… Машина вийшла і давно вже мусить бути у нас.

Начальник гестапо зробив нетерпеливий жест і відповів:

— Так я ж з вами особисто облазив усі яри і кювети. Ви ж самі переконалися, що нема слідів ні аварії, ні вибуху.

— Я розумію… — промовив комендант. — Але що я маю робити? Ви знаєте, яка це серйозна справа?

— Знаю. Ви казали. Тільки ж машина — не голка. Це ж машина з людьми. І, нарешті, чому ви не пред'являєте претензій таємній польовій поліції, фельджандармерії? Це ж їх, військова, а не моя справа. Я займаюсь мирним населенням.

У трубці почулося зітхання. Після короткої паузи комендант промовив:

— Оте ваше «мирне» населення гірше за відвертого ворога там, на фронті, — і повісив трубку.

Начальник гестапо вилаявся.

— Чортзна-що! Невже не можна було літаком відправити кур'єра з такими документами? А тепер ламай голову!

У двері постукали.

— Зайдіть, — гукнув начальник гестапо.

Зайшов молоденький оберштурмфюрер Мрозек, з гладенько причесаним волоссям, підтягнутий, акуратний, у новенькому мундирі.

Відрекомендувавшись, він підійшов ближче:

— Дозвольте запитати?

— Що у вас?

— Я вже вам доповідав… Три доби тому опівночі в ефірі знову з'явилась невідома радіостанція… Ми звемо її «кріт».

— Ви впевнені, що це саме та, яку засікли раніше, чи нова?

— Смію запевнити вас, що та сама. Почерк радиста нам уже знайомий. Вона знову працювала всього три хвилини і зникла. Видно, перейшла на прийом.

— Ну?

— А ці три доби не з'являлась, хоч ми безперестанку чергували.

— Що дало пеленгування?

— Начальник групи твердо заявляє, що радист із рацією ховається в місті і десь недалеко від вокзалу.

— Все це мені відомо і набридло слухати. Ви вже півроку панькаєтесь із цим «кротом», — і начальник гестапо різким рухом переставив з місця на місце телефон. — Я хочу знати, коли «кріт» буде в наших руках. Ясно?

— Так точно!

— Про що ви хотіли запитати?

— Продовжувати чергування пеленгаторників чи зробити перерву?

Начальник гестапо сплеснув руками.

— Ви або дитина, або ідіот, — кинув він, стримуючи роздратування. — Щодня товкмачимо про цього «крота», а ви питаєте, робити перерву чи пі. Ніякої перерви! Під три чорти перерви! Підсильте групу і чергуйте вдень і вночі, аж поки не добудете з-під землі цього «крота». Годі базікати… Ідіть…

9

Наближалась обідня перерва. Нечисленні робітники депо станції Горєлов з нетерпінням чекали гудка.

Без п'яти дванадцять з'явився гітлерівський наглядач, есесівець Фалькенберг. Важкий і незграбний, він зайшов у депо, зупинився біля воріт і, заклавши руки глибоко в кишені, став спостерігати. Його невеличкі свинячі очі перескакували з одного предмета на інший, в той час як червоне квадратне обличчя було абсолютно спокійне: не ворушився жоден м'яз.

Фалькенберг був жорстокий, злопам'ятний і справляв тим страшніше враження, що майже не розмовляв. Але кожен знав, що викликати його незадоволення — значить бути суворо покараним. Ніхто не мав права ні сісти відпочити, ні вийти покурити. Нехай навіть це будуть хвилини. Категорично, під загрозою бути побитим заборонялося вести розмови, які не стосувалися справи, а ще більше — збиратись групами. Ніякі доводи не брались до уваги, Фалькенберг суворо й неухильно запроваджував у життя заведені ним драконівські порядки. На перший раз винуватого позбавляли — на тиждень обідньої перерви, іі протягом тижня він мусив був даром працювати зайву годину. При повторному порушенні винуватця негайно звільняли і ніякого грошового розрахунку з ним не робили.

Все йшло до кишені Фалькенберга, який сам виплачував заробітну плату. Він не вилазив з депо від початку й до кінця роботи.

Проте Фалькенберг цікавився лише розпорядком і ніколи не втручався у виробництво, в якому був справжнім неуком. Виробництвом завідував майстер Карл Глобке, який дозволяв робітникам величати себе Карлом Августовичем.

Глобке був цілковитою протилежністю Фалькенбергу. У них не можна було знайти жодної схожої риси, хіба тільки те, що обидва вони були німцями і прибули з Німеччини.

Старий Глобке, виходець з робітників, трохи розмовляв по-російському і чудово знав свою справу. Він був пунктуальний, суворий, вимогливий, але при всьому цьому справедливий. Він міг терпляче вислухати робітника, дати йому пораду. Ніколи не лихословив, не підвищував голосу. Були й такі випадки, коли Глобке навіть відпускав людей з роботи в сімейних справах, його побоювались, як і кожного начальника, але водночас і шанували. Вважалось незручним підвести в чомусь старого Глобке. Тому, якщо вибував із ладу верстат, псувався поворотний круг чи ставилась непридатна деталь на паровоз, робилося це так, щоб старий був поза всякою підозрою. Він зовсім не був схожий на представника окупантів, і робітники за очі називали його «Карлушею».

На Фалькенберга Глобке не звертав ніякої уваги, начебто есесівця й не існувало… Їм не можна було не стикатися в роботі, але вони, ніби зговорившись, уміли порозумітись без слів, жестами. При зустрічі Глобке мовчки кланявся, а Фалькенберг мовчки кивав. Цим справа й обмежувалась.

Без відома Фалькенберга давати гудок на перерву і кінець роботи не дозволялось, а він старався вигадати кожну зайву хвилину. І зараз він стояв нерухомий, мов жива туша, ніби уособлюючи собою сваволю і жорстокість окупантів.

Уже минула зайва хвилина.

Із своєї заскленої конторки вийшов худорлявий, сухенький, як завжди чисто виголений, з акуратно пов'язаним галстуком Глобке.

Він підійшов до Фалькенберга, вийняв великого кишенькового годинника і показав його есесівцеві. Той мовчки кивнув і хвацько сплюнув убік. Глобке повернувся і попрямував до котельної.

У тонні холодного паровоза очищав колосники від нагару підручний робітник Кость Голованов. Він зголоднів і чекав гудка, наче манни з неба.

Як і багато його товаришів, він сприймав гудки по-різному. Два гудки, вранішній і післяобідній, що закликали до роботи, дратували його. Не через те, що він був ледарем і не хотів працювати, а тому, що доводилось витрачати свій час і молоді сили на окупантів. А два інші гудки, що кликали на відпочинок, підносили настрій, пом'якшували його злість.

І ось, нарешті, гудок завив.

Всі покинули робочі місця.

Кость виліз із топки, хутко спустився з паровоза й обтрусився