Читати книгу - "На скрижалях історії"

— А щоб у тебе пір'я в роті поросло...Тебе тільки зачепи!

Того ж дня всипав батько Іванові п'ять очкурів для пам'яті, примовляючи:

— Немає маленького гріха. Є просто гріх. Украдеш голку, а потім корову. І не снідавши, зачинив у клуні. Коли мама принесла їсти, Іван зізнався їй:

— То Каленик у баби Теклі рвав огірки, а я з тими хлопцями нікуди не ходив.

Уранці наступного дня жене Текля напувати худобу до річки. Побачивши батька в дворі, гукає:

— Борисе, ти віриш, я таки помилилася, то не твій син був у моєму городі.

— Текле! Тривай-бо! То не мій кажеш?

— Тепер не ображайся, домовленість дорожче від грошей, — лапнув вислозаду Теклю за очіпок із кісьми, схопив батога й всипав їй нижче спини.

Та, поправивши очіпок, вибалушила очі й, розтуливши рота на весь світ, розсобачилася лайкою:

— Тьху! Бодай ти дзвону не чув! Дурний тебе піп хрестив! Холера тебе візьми! — Узяла батіг і надававши з пересердя обома руками дуль, попленталася за худобою. А батько їй услід:

— Тільки язик не втомився, щоб він тобі задуб!

Днина видалася чудова. Сонечко блиснуло в мерзле скло й заквітчало його різнокольоровими іскорками. Сидить на лежанці Іван, поглядає в запільне віконечко, бачить у долині біля кузні гурт дітвори й утирає сльози.

За ніч велика калюжа перетворилася на слизький лід і діти ковзаються з розгону на ньому, кому як заманеться. Йому теж страшенно кортить до гурту поковзатися, але в ніщо взутися. Свої чобітки має Антін, він же старший. Артем викричав у сестри Горпини, дала братові своє взуття, аби перестав волати, а Іван кандидат на мамині. Мама прясти ще не сідала, порається надворі.

Таки не втерпів Іван, натяг батькові рукавиці на голі ноги й вислизнув із хати на ковзанку. Хоч морозець знатний, та зате зранку так свіжо, бадьоро. Тільки-но встиг кілька разів ковзнутися, як у його чуб вп'ялася чиясь міцна рука, не давши проїхати ще хоча б разок. Це йдучи з кузні снідати, батько, увесь чорний, прокопчений димом і духом розпеченого заліза, згріб його в оберемок на руки й поніс до хати.

Мама злякано сплеснула руками, побачивши сина в батька на руках, а коли він уже опинився на теплій лежанці, постягувала рукавиці з ніг, витерла йому носа й сплакнула тихесенько.

Після цієї пригоди батько частенько забирає Івана з собою в кузню, щільно закутує в старенький кожушок і садить у кутку на горні, звідки можна спостерігати за всім, що відбувається навколо.

Іван звернув увагу на те, що батько, як тільки заходить уранці в кузню, перш за все обов'язково мазне собі під носом сажею. Для чого він це робить, незрозуміло. Розпалює горн. Коли вугілля вже розгорається, горн палає до того яскраво, що довго споглядати за цим неможливо. Вогняний стовп іскор здіймається догори й відлітає в отвір труби в даху.

Яка незліченна безліч цих точечок, які світяться! Тисячі, мільярди їх кружляють, крутяться, несуться шалено скаженим галопом. У однієї з шумом і свистом виривається один сліпучо-яскравий сніп іскор, протанцьовує з незвичайною швидкістю якийсь фантастичний танець і мчить нагору, а знизу його наздоганяє вже інший, ще більший і яскравіший. І веселий рій, за ним ще й ще, і от цілий ряд їх зливається на мить в один великий потік синьо-рожевого полум'я й в шалених веселощах мчить у величезному, морозяному небі, щоб зразу ж згаснути там, залишивши після себе лише кіптяву й дим.

Батько починає чаклувати молотками. Як став до ковадла, то поки не зійде сім потів із молота, з місця не зрушить. Залізо немовби оживає в його могутніх, огрубілих, зчорнілих від незліченних опіків і синців натруджених руках.

Тріщить вугіль у горні. Міхи то гудуть і ревуть, то глухо сопуть рівним, хвилеподібним диханням якогось казкового чудовиська, яке ось-ось прокинеться й розкриє голодну пащу. Вихоплене з жару залізо, світиться ніби радіє від зустрічі з давнім знайомим, розсипається іскристим сміхом, весело й дзвінко виспівує, міниться ніжними переблисками. Обличчя батька забруднене сажею й осяяне полум'ям. Він схожий на справжнього казкового чаклуна.

Великими кліщами вихоплює з вогню довгу, добре розпечену смугу білої сталі, з якої бризкають навсібіч вогняні стріли, б'є по ній молотком, аж доки та не приймає потрібної йому форми й охоловши синіє, а потім чорніє.

Червоних іскор, що розлітаються увсебіч від розпеченого заліза, Іван боїться, бо якщо вони таки долітають до його десь оголеного тіла, то припікають нещадно. Ніяк не може втямити, зачаровано спостерігаючи за батьковою роботою, як це, нікчемний шмат розжареної штаби чи ще якоїсь залізяки, перетворюється під звичайними ударами на потрібні людям у господарстві найрізноманітніші речі: ножі, підкови, сапи, засуви, копачі тощо.

У кузні завжди людно. Інколи комусь із присутніх батько пропонує:

— Ану, ударь!

Той бере великого молота й разом із батьком б'є по розпеченому до червона шматку заліза. Молот із громом опускається, кувадло дзвенить, золотими зірочками розлітаються вогняні іскри на всі боки. Іван мружить очі, а коли батько б'є молотком по кувадлу, то той, у його руках, ніби хукає: «Хух, хух». Тоді Іван очі розплющує. Фартух у батька шкіряний, від іскор не горить.

Скільки пізніше в житті не зустрічав Іван ковалів,